Незнання минулого позбавляє можливості бачити майбутнє. Інтерв’ю з Аллою Багіровою, директоркою Музею історії та культури “Уваровський дім”.

23.06.2026

У старому Ворзелі, серед соснового бору, розташована будівля, що є свідком бурхливих подій початку ХХ століття, змін режимів, революційних потрясінь, радянської доби та становлення незалежної України. Колишня садиба графині Наталії Уварової нині функціонує як Музей історії та культури “Уваровський дім” – один із ключових осередків збереження культурної спадщини Бучанського району. Зведений у 1902 році маєток дивом пережив буремні історичні періоди, уникнувши знищення у 1990-х роках. Після реставрації, що завершилася у 2007 році, тут було відкрито музей, який став центром взаємодії історії, культури та місцевої громади. Алла Багірова, історик, журналіст, членкиня Національної спілки журналістів України, обіймає посаду директорки Музею історії та культури “Уваровський дім” з 2023 року. У першій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа “Погляд” Алла Багірова розкриває деталі свого професійного шляху, ділиться спогадами про дитинство в радянському Києві, розповідає про сімейні цінності та вплив української мови на формування її особистості.

Перша частина ексклюзивного інтерв’ю

Історія як покликання

– Пані Алло, перш ніж перейти до обговорення музею та Вашої професійної діяльності, хотілося б ближче познайомити читачів із Вами. Розкажіть, будь ласка, де минуло Ваше дитинство і якою Ви себе пам’ятаєте в ті роки?

– Моє дитинство минуло в Києві, в Академмістечку. Я навчалася у 96-й школі, яка перебувала під шефством авіазаводу. У той період був ще живий видатний авіаконструктор Олег Антонов. Дитинство було звичайним і щасливим: я займалася плаванням, гімнастикою, взимку каталася на ковзанах, окрім цього, старанно навчалася. Труднощів з навчанням не виникало, особливо мене захоплювали історія, література та іноземні мови. Саме цей гуманітарний напрям я й обрала для свого подальшого життя.

– Ким були Ваші батьки, і які життєві цінності вони Вам прищепили?

– Мої батьки були щирими патріотами України. Я навчалася в російськомовній школі, де всі предмети викладалися російською. Це був Радянський Союз, і багато батьків прагнули, щоб їхні діти досягли успіху в кар’єрі, а для цього, як тоді вважалося, необхідно було досконало володіти російською мовою. Однак мій батько ніколи не переходив на російську. Це був його свідомий вибір, а не демонстративний протест. Вдома батьки завжди спілкувалися українською мовою. Це створювало певний контраст: увесь день у школі ми з братом перебували в російськомовному середовищі, а вдома занурювалися в зовсім іншу мовну атмосферу. З часом я усвідомила істинність вислову: “Скільки мов ти знаєш – стільки життів проживаєш” (це адаптація відомого філософського висловлювання Йоганна Вольфґанґа фон Ґете: “Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина”, – прим. ред.). Володіння різними мовами відкриває ширші горизонти пізнання світу.

Батьки завжди заохочували мене до відкриття нових світів. Батько, будучи завзятим читачем, прищепив мені глибоку жагу до знань. Мама ж була більш практичною: навчала життєвих навичок, етикету, ставлення до себе та оточуючих.

Усе, що в мені є від прагнення пізнавати світ, – це спадок від батька.

Його, на жаль, вже немає з нами. Він народився у 1933 році, пережив Голодомор, катастрофу на Чорнобильській АЕС, а згодом його забрала онкологічна хвороба. Я безмежно вдячна йому за те, ким я стала.

– Ким Ви мріяли стати в дитинстві? Чи входили до Ваших мрій журналістські прагнення?

– Те, що я оберу гуманітарну сферу, було очевидно. Проте моя мама, головний бухгалтер видавництва “Вища школа”, та батько, який також був пов’язаний з економікою, наполегливо радили мені вступати на економічний факультет. Певний час я навіть схилялася до цієї думки, але напередодні закінчення школи остаточно усвідомила: я – гуманітарій. Мене вабили або романо-германська філологія, або історія. Саме історія найбільше захоплювала мене. Я глибоко переконана: людина, яка не усвідомлює своє минуле, не може повною мірою збагнути власне майбутнє. Чим глибше ми досліджуємо історію, тим ширшою стає наша перспектива.

Після десятого класу я вперше спробувала вступити на історичний факультет, але невдало. На той час історичний факультет був одним із найпрестижніших, і конкурс був надзвичайно високим. Тому я почала працювати у Київському міському архіві (нині Державний архів міста Києва, – прим. ред.). Цікаво, що мене одразу прийняли до першого відділу, де зберігалися засекречені документи. Для сімнадцятирічної дівчини це був унікальний досвід. Саме там я вперше побачила матеріали, що стосуються Куренівської трагедії 1961 року. Фотографії зруйнованих будівель, затоплених тролейбусів, загиблих людей справили на мене глибоке враження. Також я ознайомилася з документами часів Другої світової війни. Тоді я остаточно вирішила: буду істориком. Наступного року я старанно підготувалася, займалася з репетиторами. Моя підготовка була настільки ґрунтовною, що вступ став неминучим. Так я вступила на історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (нині Київський національний університет України імені Тараса Шевченка, – прим. ред.), який згодом успішно закінчила.

– Як минули Ваші студентські роки? Чи були викладачі, які справили на Вас значний вплив?

– В університеті навчалося багато видатних особистостей. Навчання надало мені багато як у професійному, так і в особистісному плані.

Особливо запам’ятався професор Андрій Калістратович Буцик. Це був літній чоловік, який викладав історію СРСР українською мовою, що в той час було великою рідкістю.

Коли ж студенти виступали з доповідями російською, він їх суворо картав, вважаючи, що таким чином вони зрікаються своєї землі. Його слова суттєво вплинули на моє світосприйняття. У той період російська мова домінувала майже всюди: в освітній сфері, на роботі, у повсякденному житті. Однак саме тоді я почала поступово переходити на українську.

Я також пам’ятаю випадок зі свого дитинства. Мені було чотири роки, і я сиділа біля будинку, читаючи підручник з української мови. До мене підійшла жінка з гуртожитку Академії наук (нині Національна академія наук України, – прим. ред.) і, звернувшись до мене російською, порадила не вивчати українську мову, оскільки, мовляв, коли я виросту, вона вже не існуватиме. Я прибігла додому і розповіла про це батькові. Він усміхнувся і відповів: “Буде. Не хвилюйся. Вона просто не знає”. Ці слова я пам’ятаю досі.

Студентські роки були надзвичайно насиченими. Інтернету тоді ще не існувало, тому ми проводили години в історичній бібліотеці на території Києво-Печерської лаври. Разом із подругою Лесею Кулініч ми могли цілими днями там працювати, готуючи семінари та опрацьовуючи літературу.

Я спеціалізувалася на історії Чехословаччини (колишня держава в Центральній Європі, що існувала з 1918 по 1992 рік). Дипломну роботу я присвятила саме цій країні, де й проходила практику. Згодом я закінчила курси чеської мови та працювала перекладачкою у Бюро міжнародного молодіжного туризму “Супутник”.

Журналістська стежка

– Коли саме журналістика увійшла у Ваше життя? Що Вас у ній приваблювало?

– Насправді я завжди писала. Ще під час навчання в університеті я брала участь в археологічній практиці на острові Березань, де ми досліджували давньогрецьку колонію. Після повернення я робила нотатки, надсилала їх до редакцій, і деякі з моїх перших матеріалів були опубліковані у газеті “Вечірній Київ”.

Поступово мої тексти почали з’являтися в різних виданнях. Паралельно я працювала викладачкою історії у Київському педагогічному училищі №1 (нині Київський професійно-педагогічний фаховий коледж імені Антона Макаренка, – прим. ред.), а згодом – у Київському гуманітарному ліцеї (нині Український гуманітарний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка, – прим. ред.).

Це був повністю україномовний навчальний заклад, створений вже після проголошення незалежності України. Саме там я відчула, що мого рівня володіння українською мовою недостатньо для вимог цього середовища. Тому я почала багато читати. Вважаю, що читання є найкращим інструментом для формування мовлення. Чим більше читаєш, тим багатшим стає словниковий запас.

Нещодавно я знову перечитала роман Валеріяна Підмогильного “Місто”. До речі, Підмогильний певний час викладав українську мову саме в Уваровському домі.

І щоразу я відкриваю для себе дивовижні слова, які сьогодні майже не використовуються. Це справжні перлини мови. Тому всім, хто прагне досконало володіти українською, раджу читати українську літературу.

– Отже, любов до читання, письма та історії поступово привела Вас до журналістики?

– Саме так. А вже на початку 2000-х я почала працювати у редакції журналу “Україна”. Саме тоді журналістика стала невід’ємною частиною мого життя. Це був непростий період. Держава практично припинила фінансування друкованих ЗМІ, тому редакціям доводилося самостійно шукати рекламодавців та забезпечувати власне існування. Я займалася і піаром, і маркетингом, водночас ведучи краєзнавчий напрям.

Це був час, коли ми відкривали Україну заново. Працюючи над матеріалами про різні регіони, я багато подорожувала. Особливо часто відвідувала Крим та західні області України. Особливе враження на мене справляли люди. Пригадую літню жінку в Карпатах, яка погодилася провести мене горами. Вона рухалася схилами з неймовірною спритністю, перестрибуючи струмки, а я ледь встигала за нею. Тоді я усвідомила, наскільки сильними та витривалими є ці люди. Мене завжди захоплювала їхня пам’ять, духовна стійкість, повага до традицій. Це стосується всієї України. Куди б я не приїжджала, вона щоразу відкривалася для мене по-новому.

Журналістика приваблювала мене тим, що кожна людина – це окрема історія. Можна просто зустріти когось на вулиці й написати про нього книгу. За плечима кожного – величезний життєвий досвід, власна історія, власні відкриття. Мені завжди було цікаво досліджувати людей, місця, події. Саме це і спонукало мене писати.

– Ви керували прес-центрами, інформаційними відділами. Який із цих етапів став для Вас найбільшим професійним випробуванням?

– Я б не назвала це випробуваннями. Можливо, в житті траплялися певні особисті труднощі, але робота ніколи не сприймалася мною як випробування. Мені подобалося все, чим я займалася. Якщо щось було складно, це ще не означало, що це випробування.

– Писати тексти та керувати інформаційними підрозділами й людьми – це різні напрямки роботи. Що Вам подобалося найбільше?

– Чим більше людей поруч, тим більше можливостей для реалізації різноманітних ідей. Якщо колектив здоровий, вільний від заздрощів та інтриг, працювати в ньому дуже комфортно. Керівник у такому колективі фактично отримує багато додаткових рук, ніг і голів. Разом можна досягти значно більшого, ніж поодинці.

– Розкажіть, будь ласка, де саме Ви працювали в журналістиці протягом свого життя?

– Про журнал “Україна” я вже розповіла. А далі в моєму житті з’явився Ворзель. Це сталося досить несподівано. Ми з чоловіком жили в Києві, і одного разу мене охопила думка: усі мої однокласники свого часу відпочивали у Ворзелі в таборах, санаторіях, а я, живучи зовсім поруч, жодного разу там не була. У 2003 році ми вирішили поїхати оглянути селище. Пам’ятаю, дорогою назад я сказала чоловікові: “Мені здається, що ми тут оселимося”. Так і сталося. Ми почали шукати будинок і переїхали до Ворзеля.

Згодом мене запросили до створення місцевих медіа. Так з’явилася газета “Наш Ворзель”, сайт “Наш Ворзель”, а пізніше – однойменна спільнота у Facebook, яка стала однією з перших регіональних груп у соціальній мережі.

Після цього я працювала прессекретаркою голови Всеукраїнської профспілки Міністерства внутрішніх справ України та займалася випуском профспілкової газети. А згодом я опинилася в редакції газети “Бучанські новини”, де працювала з 2016 по 2017 рік.

– Ви були заступницею головного редактора. Що означав для Вас цей період?

– Саме тоді я по-справжньому відкрила для себе цей регіон. Працюючи у Ворзелі, я почала його вивчати, але саме Буча значно розширила мої горизонти. Переді мною відкрилися нові історії, події, особистості, знайомства. Для мене це був дуже важливий період, адже я остаточно відчула себе частиною цього краю. Якщо раніше я просто жила тут, зберігаючи тісний зв’язок з Києвом, то після роботи в регіональній журналістиці Буча, Ворзель і вся громада стали для мене по-справжньому рідними.

– Які зміни в житті регіону запам’яталися Вам найбільше?

– Подій було надзвичайно багато. Пригадую будівництво нової школи, відкриття дитячих садочків, різноманітні фестивалі. Для мене Буча до 2020 року – це історія поступового розвитку. Хоча статус міста вона отримала ще у 2007 році, справжнє міське обличчя сформувалося приблизно між 2015 і 2020 роками. Важливою подією стало відкриття Бучанського міського парку. Він надав місту новий поштовх для розвитку та став одним із його символів.

Водночас мене завжди турбувала тема історичної пам’яті. Я переконана, що Буча заслуговує на власний музей.

Окремо запам’ятався період формування об’єднаної територіальної громади. Це був складний і подекуди конфліктний процес, що супроводжувався активними дискусіями, напруженою роботою та серйозними рішеннями. Адже у Ворзелі існувала значна група людей, які виступали за створення окремої громади і не бажали об’єднання з Бучею. Ми висвітлювали всі ці процеси, тому чітко розуміли, наскільки непросто проходила реформа на місцевому рівні. Зрештою, громада була сформована, а згодом з’явився і Бучанський район.

– Коли завершився Ваш період роботи в “Бучанських новинах”? Де Ви працювали надалі?

– У “Бучанських новинах” я працювала до 2017 року. Потім був короткий період викладацької діяльності, після чого я перейшла до ГО “Київський пресклуб”. Саме там було створено медіа-центр “Територія реформ”, який я й очолила. До моїх обов’язків входила організація роботи медіа-центру, підготовка та проведення публічних заходів, їхня модерація, а також інформаційний і технічний супровід усіх процесів.

– За роки роботи через Ваші матеріали пройшли сотні людських історій. Чи були герої або історії, які запам’яталися Вам найбільше?

 

– Таких людей було надзвичайно багато. Пригадую два інтерв’ю, зроблені у 2014 році, коли тривали події на Донбасі й Крим вже був окупований. Тоді я працювала у профспілці Міністерства внутрішніх справ України. Одне інтерв’ю було з керівником телекомпанії з Краматорська. Він розповідав про події, що відбувалися на місці, фактично благав про допомогу. Це справило на мене дуже сильне враження. Друге інтерв’ю я брала у кримського правоохоронця (до реформи поліції). Він ділився спогадами про події, свідком яких став. Це була надзвичайно важка розмова. Нещодавно я навіть знайшла це інтерв’ю у своїх архівах і знову його перечитала.

Якщо говорити про мешканців нашого регіону, то мені складно виокремити когось одного. Працюючи над книгами “Почесні мешканці Бучі” та “Почесні мешканці Ворзеля”, я познайомилася з багатьма видатними особистостями. Кожен із них зробив свій внесок у розвиток громади. У нас багато цікавих і гідних людей.

Уваровський дім: початок нового етапу

– Пані Алло, після багатьох років у журналістиці у Вашому житті з’явився “Уваровський дім”. Як Вам надійшла пропозиція очолити музей? Чому Ви погодилися?

– Це сталося абсолютно несподівано у 2023 році. Після окупації я певний час перебувала на Заході України, а потім – в Іспанії. Водночас мене постійно тягнуло додому, і зрештою я повернулася до Ворзеля.

Після початку повномасштабної війни багато людей виїхало, чимало процесів зупинилося, а деякі посади залишилися вакантними. Так сталося і з “Уваровським домом”. Я дуже вдячна Олександру Соколенку, який створив музей і багато років сприяв його розвитку. Ймовірно, знаючи мою зацікавленість історією та краєзнавством, відділ культури запропонував мені очолити заклад. На той момент я працювала у “Київському пресклубі” і не планувала нічого змінювати. Але життя вже кардинально змінилося. Спочатку пандемія коронавірусу, а потім повномасштабна війна суттєво вплинули на сферу публічних заходів. Люди звикли працювати онлайн, конференції та дискусії почали відбуватися дистанційно, і потреба в офлайн-заходах помітно зменшилася.

У мене з’явився час, щоб замислитися над новим етапом. Музейна справа завжди була мені близькою, адже вона безпосередньо пов’язана з історією. В “Уваровському домі” я отримала можливість поєднати свої професійні навички, інтерес до минулого та бажання досліджувати людей і події. Тут я щодня відкриваю для себе нових особистостей, пов’язаних з нашим регіоном. Це надзвичайно захопливо.

– Чи пам’ятаєте той день, коли вперше переступили поріг музею? З якими думками та планами Ви сюди зайшли?

– Це сталося у вересні 2023 року. Чесно кажучи, плани почали формуватися вже після того, як я переступила поріг музею. Спочатку виникло відчуття, що я заходжу в чужий простір. Уся історія “Уваровського дому” була тісно пов’язана з Олександром Соколенком, його баченням та роботою. Тому я не можу сказати, що прийшла сюди з абсолютною впевненістю в успіху. Я просто почала вивчати музей, занурюватися в його історію, знайомитися з усіма процесами. До того ж, з 2022 по 2023 рік музей фактично не працював, тому виникла потреба оновлювати експозицію, шукати нові підходи, створювати розділи, присвячені повномасштабній війні. Завдань було дуже багато. І поступово, крок за кроком, прийшло відчуття, що це вже моя справа. Це схоже на занурення у воду: спочатку заходиш по щиколотки, звикаєш до температури, а потім пливеш. У нас невеликий колектив: окрім мене, ще троє людей. Але це команда, якій небайдужий “Уваровський дім”. Вони живуть своєю справою, і я дуже вдячна їм за підтримку. Саме завдяки таким людям можна рухатися вперед і розвивати музей.

Розмову вела журналістка та ведуча Марія Марчук, матеріал підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Публікацію здійснила редакторка сайту Марина Литвиненко.

Зазначимо, Музей історії та культури “Уваровський дім” був створений з метою збереження, вивчення пам’яток історичної, матеріальної та духовної культури тощо.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте та дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Instagram.

За даними порталу: poglyad.tv