Руслана Ключко та Віта Котик розповідають про експозицію “Зворотній рух. Щоденники”: ще одна оповідь, нова локація.

У Малій галереї "Мистецького арсеналу" 15 січня стартує персональна експозиція Руслани Ключко під кураторством Віти Котик — "Зворотний рух. Щоденники".

Це задум, що апелює до досвіду не/повернення через оповідь про рідне місто Руслани, Хутір-Михайлівський, що на Сумщині, за десять кілометрів від кордону з Росією. В експозиції наявні фото, графічні твори та відео, у яких авторка вивчає пересування між пам'яттю і дійсністю, простором, що існує об'єктивно, і тим, що закарбовується в особистих записах та спогадах.

Анастасія Курінська ексклюзивно для Суспільне Культура провела розмову з Русланою Ключко та Вітою Котик про історію створення проєкту, Сумський край, творчий розвиток і становлення авторки, особливості формування експозиції, концепцію виставки та відданість рідним місцям.

Як народилася думка втілити цей проєкт? Хто був ініціатором, чи ідея визріла в дискусії?

Віта Котик: Я пильно стежу за творчістю Руслани вже тривалий час. Одного разу вона запропонувала мені створити виставку, показавши деякі зі своїх проєктів. Спершу я планувала організувати групову виставку, присвячену ландшафту Сумщини, адже я теж звідти родом. Проте пізніше між нами з Русланою розгорнулася задушевна бесіда про наш регіон, і я зрозуміла, що найщирішим вираженням буде поєднання кількох її робіт. Це фотолітопис, який Руслана веде з 2022 року, і її дипломна праця — графічний триптих "Про повернення", який захопив мене своїм розмахом і технікою.

У моїй кураторській діяльності важливим є те, як місцевість, соціум і оточення впливають на творчу наснагу та еволюцію митця. Звертаючи увагу на практики різних регіонів, як-от Харківська школа фотомистецтва, львівська, одеська, закарпатська школи, важливо обговорити специфічні риси та особливості й у контексті Сумщини.

Я відчуваю і усвідомлюю, що вони наявні, і вірю, що вони по-своєму впливають на світогляд художника, тому в колі моїх досліджень, зокрема, сучасні творці з Сумщини. Наприклад, Антон Саєнко, Віталій Кохан. Їхні роботи, художня мова — красномовні та досить відмінні, тому хочеться глибше вивчити це, і в цьому сенсі співпраця з Русланою є значущою.

У своєму дослідженні я також акцентую увагу на тематиці природи, екологічної катастрофи, ландшафту: як він реагує на дії людей, особливо на воєнні лиха, і як він існує сам по собі. Варто згадати про МогрицюМогриця — село на Сумщині, де з 1997 року проходив міжнародний лендарт-симпозіум "Простір покордоння"., що також знаходиться на Сумщині. Вона ніби ще доступна для нас (станом на 15 січня 2026 року Могриця є частиною територій, які підконтрольні Україні — Ред.), однак, на жаль, є небезпечною для відвідування, оскільки повністю замінована. Фестиваль лендарту (симпозіум "Простір покордоння" — Ред.) вже кілька років не може продовжувати діяльність у звичному для себе середовищі, і це велика втрата для мистецької громади й усіх нас.

Тому хотілося б окремо звернути увагу на те, як сильно страждає та видозмінюється наш ландшафт. І оскільки Могриця розташована на Сумщині, виникло бажання провести паралель із Хутором-Михайлівським, нагадуючи про важливість документування цього ландшафту, збереження пам'яті про нього та сумну констатацію того, що до деяких місць ми ще можемо повернутися, а до деяких — ні. Тема, звісно, не нова, проте знову виникає потреба згадати про те, що досі болить.

Руслана Ключко: Так, дійсно, є теми, які викликають біль і про які хочеться говорити, тому я й вирішила, що нам із Вітою було б чудово об'єднати наші зусилля. Я вже давно спостерігала за її кураторською діяльністю, відвідувала виставки, і мені дуже імпонувало, як вона працює — її підхід, теми, експозиційні рішення. Це справді цілісні проєкти. Мені також здалося, що наше спільне походження із Сумщини може стати об'єднуючим фактором.

Завдяки кураторському баченню Віти моє розуміння власних робіт значно змінилося. Дуже цінно мати такий діалог і можливість отримати оцінку збоку: те, як вона це сприймає, на що акцентує увагу. Її текст ніби зібрав усе воєдино та поглибив сутність виставки.

Віта Котик під час монтажу виставки “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Малою галереєю “Мистецького арсеналу”/Дар’я Ланова

Як ви обрали цей простір?

Віта Котик: Мала галерея презентує себе як експериментальна платформа, де експонуються роботи молодих талантів. Це також цілком підходило Руслані, власне, це була її пропозиція.

Руслана Ключко: Я розмірковувала над тим, щоб місце було достатньо просторим для дипломних робіт, адже кожна з них сягає чотирьох метрів, і не так багато локацій, які могли б їх належно вмістити. Крім того, я зважала на профіль галереї. Мені здається, що ми чудово вписуємось в контекст інших виставок і тематик, з якими працює Мала галерея.

Згодна. Дізнавшись, що наступним проєктом у Малій буде твій, я була здивована, але одразу відчула, що твої роботи ідеально впишуться в цей простір. Розкажіть про процес відбору робіт, який критерій був головним?

Руслана Ключко: Я, як художниця, досить плідна, в мене велика кількість робіт. І надзвичайно прикро, коли вони просто лежать десь у шухляді або демонструються на показах в академії (Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА) — Ред.), де їх бачать лише кілька людей. Я думала про те, що мені хочеться показати їх більшій аудиторії, тому в мене був певний набір проєктів, які я хотіла представити, і я прийшла поділитися ними.

Звісно, зібрати всі-всі-всі твори за останні роки в одній виставці було нереально, тому потрібно було проводити ретельний відбір. Спочатку визначили проєкти, а потім — що саме з них варто показати. Наприклад, серія "Сіра зона" (фотосерія, представлена в межах виставки "Зворотній рух. Щоденники" — Ред.) є дуже розлогою, там накопичилось безліч матеріалу з 2022 року й дотепер, і ми з Вітою багато обговорювали, які саме фото важливо продемонструвати, і в якій кількості. Для мене було суттєво подивитись на серію дещо відсторонено, адже деякі кадри мені подобаються просто через настрій або композицію, але тут потрібно було дотримуватися певної ідейної концепції та думати про те, які фото гармонійно поєднуються, а які, навпаки, послаблюють одне одного.

Коли ми тільки починали планувати виставку, була ідея показати великий обсяг зображень, щоб створити потужний візуальний шум. Але з часом ми дійшли згоди, що краще показати менше зображень, але щоб кожне з них було виразним.

Віта Котик: Так, можливо, хотілося б показати трохи більше, проте у Руслани й так досить промовисті проєкти, тому ми вирішили зробити виставку більш лаконічною. Пригадую, ми також розглядали офорти, їх також хотілося б використати в експозиції, але, мабуть, залишимо це для інших виставок.

Світлина з серії “Сіра зона”, яка представлена на виставці “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Русланою Ключко/Руслана Ключко

У кураторському тексті є така фраза: "Коли виникне міф про Сумщину чи про Хутір-Михайлівський? Питання не лише часу". Як ви тлумачите цей міф?

Віта Котик: Для мене особисто це досить делікатна тема, оскільки в цій тезі я спиралася на міф про Донбас як умовне інформаційно-смислове поле, де його мешканці діляться, поширюють історії та спогади про нього, про їхній чи наш взаємозв'язок. Часто ти мимоволі стаєш ретранслятором цих історій і цього досвіду, тож певною мірою ці знання стають частково твоїми. Тобто це місце, яке обросло безліччю оповідей, спогадів, сюжетів про те, що вдалося зберегти, і те, що ми почали втрачати, і що втратили надовго без можливості відновлення в тому вигляді, в якому ми його залишили. Ми — ті, хто там були. Насправді Сумщина та всі інші території, розташовані поблизу кордону з Росією, опинилися в подібній ситуації.

Чомусь на Сумщину приділяють мало уваги, хоча з нею може статися те ж саме, і ми всі це розуміємо. Тому я й зазначаю в кураторському тексті, що це питання часу, але інколи не лише часу, а й нашої уваги, яку ми спрямовуємо на всі місця, які нам дорогі.

Хотілося б підвести підсумок, не намагаючись перетягнути увагу з Донбасу чи Півдня, а просто пам'ятати про те, що в нас є багато таких місць, про які варто говорити. Тому також у кураторському тексті я кажу: як прикро, що нам доводиться обговорювати такі речі, як щось звичайне. Але важливо продовжувати про це говорити — постійно чи час від часу, але говорити.

Руслано, яку роль Сумщина, Хутір-Михайлівський і їхні краєвиди відіграли у твоєму становленні як мисткині, і чи стала повномасштабна війна переломним етапом?

Руслана Ключко: Ще в школі мене дивувало, чому мої товариші, однолітки постійно називають Хутір "дірою" і прагнуть якомога швидше покинути його та виїхати у "великий" світ — у місто чи за кордон. А мені так подобаються ці ліси, озера, ця тиша.

І справді, майже ніхто з мого покоління не планує тут залишатися жити. Необхідно розуміти, що це питання не тільки війни, але й поступового, природного згасання сіл і малих міст. Молодь їде, оскільки в містах більше можливостей і перспектив, залишаються лише люди похилого віку та ті, хто має тут роботу, господарство.

Загалом, для мене місця, де я зростала, стали основою моєї ідентичності. Колись я часто думала про те, що стала художницею саме завдяки Хутору, щось він у мені розбудив. Коли я тільки починала фотографувати, моїм об’єктом був саме Хутір. Більшість своїх пленерів я також проводила тут.

Тобто до повномасштабного вторгнення в мене вже були роботи, присвячені місту, однак вони були більше "для себе". Проте новий контекст допоміг усвідомити, наскільки цінним є поняття дому, доступності територій.

Серія "Сіра зона" почалася як намагання осмислити, що взагалі відбувається довкола, це була досить інтуїтивна дія. І поступово вона перетворилася на розповідь про трансформацію простору, спробу зберегти пам'ять про дім, розташований на прикордонні, а отже, під постійною загрозою.

Для мене завжди було надзвичайно важливим повертатися додому. Я переїхала до Києва ще до війни, але все одно підтримувала зв'язок із рідними краями, а початок вторгнення приніс ще більше розуміння того, що це може бути втрачено, адже це всього десять кілометрів до Росії.

Існують різні думки щодо того, що може трапитися з цією територією. Зараз я відчуваю кожне своє повернення як щось, що може відбутися востаннє: кожного разу я приїжджаю і думаю, чи зможу я повернутися наступного разу, чи це буде можливо взагалі.

Віта Котик: Тому, власне, ти радієш, якщо можна так сказати, чи навіть просто відчуваєш щастя від можливості руху туди й назад. Йдеться навіть не про переміщення з пункту А в пункт Б, а саме про стан постійного руху туди й назад. Це вже значний внесок у любов до цього місця та можливість його збереження бодай у певних формах.

Насправді ми з Русланою почали обговорювати цей проєкт ще дуже давно — здається, ще в кінці позаминулого року, коли ще не було настільки небезпечно. Ситуація загострилася пізніше, цього літа. Я постійно хотіла туди поїхати, і в листопаді нарешті відвідала Хутір-Михайлівський, щоб побачити цей ландшафт, це містечко, те, що від нього залишилося, тих людей, які там ще живуть.

Мені було цікаво зрозуміти, чому Руслана раз у раз туди повертається. І я стверджую, що це дійсно варте того. Коли потрапляєш у простір сірої зони, усвідомлюєш, що кордон зовсім поруч, природа змінює свою поведінку, і ти почуваєшся в ній зовсім інакше. Це якась дуже нестабільна та тривожна тиша, тиша в епіцентрі бурі, коли чомусь здається, що ти в безпеці.

Я теж хотіла б повернутися. Сподіваюся, у мене буде така можливість. Сподіваюся, у нас усіх.

Світлина з серії “Сіра зона”, яка представлена на виставці “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Русланою Ключко/Руслана Ключко

Чи має виставка більш оптимістичний, реалістичний або песимістичний характер, якщо зважати на "досвід не/повернення"?

Віта Котик: Мені сподобалось, коли ми обговорювали цей аспект із кураторкою Малої галереї, Настею Гаразд. Вона відзначила, що наша виставка сприймається нею як освідчення в любові до цього місця.

Безумовно, ми прагнемо розповісти про трагічні події, які відбуваються незалежно від нашої волі, адже це обставини, на які ми не здатні вплинути. Проте водночас це надзвичайно ніжне звернення.

Руслана Ключко: Я цілком згодна з формулюванням "листи любові", оскільки все це робиться не лише від смутку й остраху, що воно може бути втрачено, а й з величезною любов’ю до цих місць та бажанням бодай якось зафіксувати для себе те, якими вони є в цей момент.

Працюючи над проєктом, я намагалася показати контраст між тим, як звичайні, мирні речі співіснують зі смертю та руйнуваннями. Тобто говорити не тільки про постійні обстріли та небезпеку, але й про те, що люди доглядають за своїми тваринами, працюють на городах, збирають урожай, купують продукти на ринку, діти катаються на велосипедах, а взимку — на санках. Що існують жахливі й трагічні речі, але попри все залишається місце для любові та людяності.

Віта Котик: Коли ми спілкуємося з нашими колегами, які родом із Донецької та Луганської областей, ми також стаємо ретрансляторами міфу. Це допомагає усвідомити, наскільки цінним є буквально все, що ти звідти винесеш. А якщо в тебе є можливість імплементувати щось у свою творчість, це може знайти відгук у когось.

Руслана Ключко: Іноді мені здавалося, ніби камера певним чином віддаляє мене від інших жителів міста, проте згодом стало зрозуміло, що це історія також про моє особисте ставлення до Хутора, людей, яких я знаю, місць, які люблю. Це погляд зсередини подій.

Щодо не/повернення — ніхто не може передбачити, як усе складеться. Зараз часто можна почути розмови про примусову евакуацію в сусідніх громадах, але як розвиватиметься ситуація саме в нас — невідомо.

"Лист любові", я також звернула увагу на цю фразу в кураторському тексті.

Руслана Ключко: Я вже не вперше чую про листи любові як коментар до моїх фото, і мене надзвичайно тішить, що вони викликають саме таке враження. Отже, мені вдалося передати те, що я хотіла.

Руслано, розкажи, в яких формах і медіа ти втілила ці почуття?

Руслана Ключко: Мені важко передати словами, що для мене означає Хутір і його краєвиди — тому я роблю це через графіку, фотографії, відео. Це просто різні мови. Важко описати, яке тут повітря, воно зовсім інше: по-літньому солодке, чи морозно-іскристе, чи кришталево-свіже, із запахом вологої землі та прілого листя. Тому замість слів я намагаюсь передати це повітря візуально. Зовсім особливим є важкий запах на згарищах будинків після прильотів, його неможливо ні з чим порівняти.

Тож на виставці буде представлена серія документальних фотографій "Сіра зона", над якою я працюю з 2