“Не варто збільшувати безлад”, — Назар Білик, митець, удостоєний Шевченківської відзнаки 2026 року

Український скульптор Назар Білик отримав Шевченківську відзнаку 2026 року. Він відомий завдяки декільком своїм творам, серед яких — Меморіал розвідникам у ГУР, втілений разом із зодчим Андрієм Лесюком та командою Guess Line Architects. Ця праця стала символічною для Києва, оскільки це перший монумент у столиці, що апелює до актуальної пам’яті про війну.

Це також другий меморіал для Білика, перший він створив у 2020 році на місці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета. Обидва твори він розцінює як новий для себе досвід, що відкриває перед ним свіжі горизонти в рамках професійної діяльності. Але для нього важливе інше: яким чином одна ідея може бути реалізована у значній формі, як вона здатна змінювати місто та його взаємодію з людьми. Жителям Києва Білик відомий саме завдяки такій роботі — це скульптура "Дощ", що розташована на Пейзажній алеї, — можливо, один із найбільш упізнаваних сучасних її атрибутів.

В інтерв’ю Суспільне Культура Назар Білик розповідає про те, як зародився меморіал, як він переосмислює традицію запам’ятовування та якими в цілому автор бачить сучасні пам’ятники в міських просторах.

Український скульптор Назар Білик. Надано для Суспільне Культура

Коли я читала про твою роботу — Меморіал українським розвідникам у ГУР, яку висунули на престижну європейську нагороду, — зрозуміла, що робота одразу ж отримала безліч позитивних відгуків у людей, які ніколи не бачили цей об’єкт в реальності. Відчувався певний суспільний консенсус щодо того, що це дійсно важливий і значущий твір. Мені цікаво, як ти особисто ставишся до своєї роботи? Яку роль ти бачиш для неї у формуванні нової культури пам'яті?

Я вже чимало розповідав про сенси, про певні змістовні акценти, наявні в цій роботі, тому мені важко додати щось нове. Але те, що люди не бачили її на власні очі, а вже сформували про неї враження, лише підкреслює концептуальний підхід до роботи з розвідниками. Мова йде про сприйняття твору на території стратегічного, секретного об'єкта, що посилює відчуття напруги від того, що вся діяльність організації є таємною, отже й художні твори та меморіали, що знаходяться на її території, також відповідають цьому. Я не можу сприймати це без посмішки.

Чи змінилося моє ставлення? Ні, просто я трохи відсторонився від щоденної роботи, адже ми працювали над нею більше року. Але моя совість як митця чиста. Я відчуваю, що зроблено те, що й повинно було бути зроблено, саме так, як ми цього хотіли разом з командою.

А що стосовно ролі цього монумента у формуванні нової меморіальної політики?

В такому випадку я відповім, що за останні дванадцять років я, як скульптор, не брав жодних подібних замовлень, окрім пам'ятника Павлу Шеремету. Я не маю особистого зв’язку з такою практикою осмислення меморіалів чи пам'ятників. Адже вся моя родина, зокрема батько та дід, займалися цим безпосередньо в минулому. Я ж, навпаки, свідомо прагнув уникнути цього принципу, бажаючи розвивати свій власний стиль, свій підхід, свій метод роботи. Я хотів дистанціюватися від цієї залежності, де держава виступає як замовник, а скульптор — як виконавець.

У випадку з Меморіалом розвідника, коли я робив ескізи, я сприймав і планував його просто як один зі своїх творів. Це не було виконанням завдання, що виходить за межі мого творчого стилю, а скоріше розвиток і продовження того, що я робив раніше, лише у форматі опрацювання нового для мене простору, який все ж таки пов’язаний з діяльністю розвідників. Моєю метою було віддати шану людям, які відіграють надзвичайно важливу роль зараз. Але це є продовженням мого творчого шляху.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Чи не вважаєш ти, що ця робота стане твоїм magnum opus, наприклад?

Слухай, мені здається, що перевершити скульптуру "Дощ" буде дуже непросто (сміється). Все залежить від суспільного запиту, від реакції людей. Натомість, Меморіал виконує іншу функцію, він має потенціал стати значущим у плані певного зрушення в практиках меморіалізації. Це своєрідна дискусійна відправна точка під час війни. До речі, у Києві це перший меморіал такого роду. Для мене саме це має значення.

Чи можна сказати, що після створення меморіалу тема пам’яті стала більш значущою для тебе?

Зазвичай складається так, що скульптор (а я все ж таки скульптор) приймає виклик і запит від суспільства та держави працювати з історією загалом. Усі пам'ятники, усі меморіали — це частина нашого минулого. Традиційно, і особливо зараз, в Україні є великий попит на місця пам’яті.

Насправді, головним рішенням для цього Меморіалу розвідникам було створення простору, який би відображав присутність загиблих воїнів та наближав їх до нас. Тому за своєю структурою цей меморіал виглядає як просто окреслений простір. Простір, виділений двома стелами; людина входить в нього, і це відділяє її від зовнішнього світу, даючи можливість стати частиною акту вшанування пам'яті, що є надзвичайно важливим для всіх нас.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Яку роль відіграє символізм та асоціації у твоїх роботах?

Гадаю, все базується і завжди базуватиметься на індивідуальному сприйнятті кожного митця.

Раніше в інтерв'ю я зазначав, що для мене сфера прямих асоціацій є досить ризикованою. Якщо асоціації мають виникати, то дуже обережно, дуже опосередковано; я намагаюся уникати прямих посилань.

Коли людина наближається до нашого меморіалу, вона бачить лише посічені ритми певних площин. І я свідомо не робив їх схожими на зображення крил, навпаки — це мали бути порубані рельєфні площини, які в цілому можуть сформуватися в уяві в образ, що буде відсилати до основного символу ГУР — сови.

Тому з прямими наративами треба поводитися обережно: ніби ходиш по лезу, бо розумієш, що не можна ілюструвати, але потрібно створити передумови для розпізнавання цих посилань.

Я намагався бути обережним, але все ж таки створити можливість художнього сприйняття для тих, хто не є близьким до мистецької сфери, в даному випадку йшлося про військових. Вони повинні відчувати свою причетність, здатність співпереживати формі, знаходити відгук у цій формі через розпізнавання образу в серці. Таким чином, ця комунікація матиме значення своєрідного порталу для занурення у пам'ять, у присутність. І це дуже важливо.

На твою думку, якою має бути взаємодія людей з подібними монументами?

Загалом, мені дуже важко відповісти на це питання, оскільки я не винайшов якусь формулу, яку можна було б узагальнити та запропонувати як принцип. Але на прикладі нашого меморіалу розповім: я працював з групою архітекторів зі Львова. Guess Line Architects виділили під меморіал певну ділянку, яку потрібно було осмислити передусім з архітектурної точки зору.

Ми роздумували над маршрутом, яким людина могла б до нього дійти, наприклад, під час урочистостей. Як цей маршрут створює динаміку, який він має розвиток, чи є в ньому паузи. Можу сказати, що коли людина підходить, вона не бачить конкретну точку у вигляді скульптури, як-от скульптуру матері, яка плаче, або ангела. Замість цього людина опиняється в комплексі, на який потрібен час, щоб його відчути, пережити, пройтися по ньому. Це було важливим методом роботи з нашим завданням. З кожного боку меморіал відкривається по-різному — саме тому для нас був важливий цей маршрут, який не тільки формуватиме візуальне розпізнавання образів, але й породжуватиме відчуття причетності до подвигу тих, хто загинув, до своєї залученості, і переживання цього досвіду.

Меморіал не є темним, не драматичним. Навпаки — він про те, що може залишитися, це символ певних можливостей. І він достатньо стриманий та не занурюється ані в негатив, ані в смуток, він передає інший настрій.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Якщо подивитися навколо на радянську спадщину, яка співіснує в одному просторі з такими новими формами вшанування пам’яті, і водночас існують і нові монументи, що наслідують старі підходи та естетику — як тоді бути з ними?

Це надзвичайно складне питання. І я не відчуваю оптимізму щодо цього. Тому що я бачу, як усе відбувається насправді в реальному часі. Гадаю, з’явиться велика кількість стихійних і тимчасових меморіалів. Я вже згадував, що ми можемо зіткнутися з явищем, коли площа селища чи містечка буде заповнена хаотичними, різноманітними — як візуально, так і ідейно — невеликими меморіалами.

У нас багато трагічних подій. Як усе об’єднати в один комплекс — для мене це поки що відкрите питання. Яким чином це втілити?

Загальний принцип — це співпраця з архітекторами, з людьми, які є компетентними та мають досвід. Обов’язково має бути конкурсна основа як спосіб відфільтрувати зайве, а також залучити саму громаду до обговорення.

Ті швидкі, стихійні пам’ятники задовольняють запит на справедливість: щоб про цих людей пам’ятали тут і зараз. Ти згадував про час як важливу потребу у роботі з меморіалами. Чи можна регулювати цей час законодавчо, наприклад, нормативними актами чи стратегіями? Чи відомо тобі щось про це?

Я, чесно кажучи, не знаю, як це врегульовано законодавчо на даний момент. Існує значний запит на те, щоб винести емоцію суму за героями в центральні місця міст чи сіл. І на мою думку, це виправдано, якщо реалізовано у формі тимчасових меморіальних місць для вшанування пам’яті.

Зараз така практика є частою: я подорожую містами і бачу різноманітні плакати, конструкції з портретами. Деякі з них дуже гарно зроблені за формою. І всі розуміють, що це тимчасові меморіали. Вони не претендують на те, щоб залишитися в місті назавжди, згодом їх буде переосмислено. Як на мене, та порожнеча, яка утворюється без таких меморіалів, також красномовно говорить про втрату та біль, мовчить про трагедію.

Я все ж таки схиляюся до того, щоб така порожнеча в просторі залишалася якомога довше. Зараз, коли все болить, немає сенсу поспішати. Зараз час для роздумів — художникам, архітекторам, для дискусій з цього приводу. Але не треба увічнювати нікого в стаціонарній формі в тілах наших міст, з цим потрібно зачекати. Ситуація з ГУР є іншою: це територія закритого простору. Вони задовольнили цю практику, цей запит у такий спосіб. Але в цілому потрібно почекати.

Потрібно ретельно аналізувати такі рішення, потрібно думати, чим буде в майбутньому те, що з’явиться на площі, на важливому місці. І якщо воно буде незадовільної якості, якщо ця форма меморіалу викликатиме суперечності, сумніви та не матиме художньої цінності, виникне велика проблема. Таким чином, ми лише примножуватимемо хаос, не тільки ідейний, але й естетичний. Тому що такі необдумані рішення будуть програмувати несмак, неосмисленість — цього і так забагато.

Назар Білик, робота із серії “Простір навколо”, 5м, Львівська область. Надано для Суспільне Культура

А як бути зі старими монументами та порожніми п’єдесталами? Чи ставити на їхнє місце нові?

На мою думку, про це вже багато сказано, навіть розроблено механізм реалізації, якого я не бачу, але з яким повністю згоден: має бути створений музей такої спадщини — мемо