Київ 24 травня 2026 року зазнав чергового ракетного удару. Здавалося б, усі ми вже звикли до вибухів та їхніх наслідків, тож чи є привід згадувати це? Однак цього разу ракети були спрямовані на саму культурну спадщину столиці: постраждали десятки споруд, пов’язаних із мистецтвом та культурою, зокрема Національний художній музей України, де на той час була представлена виставка живопису “Сонцесхід” Анатолія Лимарєва.
За життя художник, який надихнув мене на цей текст, не провів жодної індивідуальної виставки. Ймовірною причиною цього було його небажання підтримувати радянські наративи у своїй творчій діяльності.
Через масштабний обстріл та пошкодження будівлі музей зачинено для відвідувачів на невизначений термін. Виставку ж команда організаторів Артфундації “Дукат” була змушена достроково демонтувати, а картини Лимарєва знову покинули стіни музею, ставши недоступними для публіки. Проте сонце Лимарєва вже встигло яскраво запалати. А сонце завжди повертається, щойно завершується ніч.
У рамках магістерської програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Наталія Шишацька розглядає виставку Анатолія Лимарєва “Сонцесхід” у Національному художньому музеї України як приклад для дослідження взаємозв’язків мистецтва, історії, пам’яті та способів представлення регіону.
Есе підготовлено за сприяння Центру “Лабораторія досліджень пам’яті та публічної історії” Київської школи економіки.
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
У своєму есе “Смерть автора”, вперше опублікованому 1967 року, французький філософ Ролан Барт стверджував, що зміст твору виникає не в момент його створення, а в момент сприйняття. Тобто, незалежно від намірів автора під час роботи, важливим є лише те, як твір інтерпретується та сприймається вами — читачем. Або глядачем, оскільки ми обговорюватимемо візуальне мистецтво, яке передає інформацію через образи, кольори, символи та емоції.
Виставка “Сонцесхід” Анатолія Лимарєва в NAMU — це не тільки експозиція з вражаючими живописними композиціями, які раніше ніколи не були представлені в такій кількості та разом, але й простір для роздумів та обговорень. І кожен відвідувач, ймовірно, знайде свій власний шлях до цієї розмови.
Експозиція виставки “Анатолій Лимарєв. Сонцесхід” в Національному художньому музеї України. Фото надано Артфундацією “Дукат”
Особисто для мене це шлях (не)повернення додому, оскільки я родом з Костянтинівки Донецької області. Я відвідала цю виставку тричі. Друзям я б рекомендувала звернути увагу на доробок митця ще й тому, що картини Лимарєва є чудовим способом дізнатися про Донеччину, особливо якщо до цього ви чули лише про Донбас. Важливо зрозуміти, як саме автору, якого вважали київським художником, вдалося вловити й увічнити саму суть степу?
Почнемо з того, що за нинішніх умов Анатолій Лимарєв міг би вважатися внутрішньо переміщеною особою. Він народився в Амвросіївці Донецької області у 1929 році, а потім приїхав до Києва вивчати мистецтво. Згодом він залишився, щоб будувати свою кар’єру. Радянська система створила надзвичайно жорсткі рамки, в межах яких могли розвиватися люди творчих професій. Навчання у школі, університеті, членство у Спілці художників, виконання державних замовлень. Членство у Спілці художників було майже єдиним способом отримати майстерню та придбати фарби, пензлі та інші витратні матеріали, оскільки їх неможливо було легально придбати поза спеціалізованими магазинами. Крім того, спілка розподіляла державні замовлення, тобто роботу, між своїми членами: замовлення на картини, ілюстрації для книг, монументальні роботи, такі як мозаїки та розписи. Все це давало можливість заробляти кошти та отримувати матеріали для власної творчості. Щоб отримати доступ до матеріалів, можливість працювати та виставлятися, потрібно було відповідати вимогам радянської пропаганди. Деяким митцям того часу це було складно.
Невідомий автор, “Три покоління. Костянтинівка. 1952”, плівкова фотографія, 1952. Родинний архів Наталії Шишацької/надано авторкою тексту
У 1921 році з’явився плакат “Донбасс — Сердце России”, де промисловий регіон зображено як людське серце, від якого кровоносні судини (транспортні магістралі з вугіллям) розходяться по всій радянській державі. Цей плакат мав глибокий геополітичний підтекст: він обґрунтовував колоніальну експлуатацію українських ресурсів на користь московського центру, приховуючи економічне вилучення під метафорою природного кровообігу.
Сприйняття цілого східного степового регіону виключно як символу радянської промислової могутності було ретельно сконструйовано пропагандою для виправдання колосальних людських жертв, важких умов праці та знищення довкілля. Радянські художники мали сприяти створенню міфу про Донбас, тому мистецькі інтерпретації лише закріплювали цю ідеологічну форму та майстерно перетворювали нове уявлення про регіон на єдине правильне. Так Дике поле та стародавні кургани розчинилися у вугільному пилу.
Я запитала свого друга-військового, який зараз служить на Донецькому напрямку, що він знав про цей регіон до 2022 року, коли вперше відправився туди служити. Мені захотілося поговорити саме з ним, бо Богдан — киянин і, окрім того, графічний дизайнер, який починав свій шлях із класичної графіки та мав досвід виставок. У цьому я побачила своєрідний зворотний шлях зі Сходу до Центру, який свого часу подолав не тільки Лимарєв, а й я сама. Для Богдана Донеччина була просто ще одним із регіонів, відомим фразою “Донбас порожняк не гонить” (буквально “Донбас не перевозить порожніх вагонів”, але також і метафора впевненості у власних силах, гордості за свою працю та землю), яку він, щоправда, до кінця не розумів. І лише опинившись під Бахмутом, а потім під Краматорськом, Добропіллям і далі, він усвідомив гордість за шахтарську професію, яка досі пронизує місцевих мешканців. Радянська влада сформувала настільки сильну професійну ідентичність, що люди бояться залишати Донеччину навіть під час активних бойових дій, бо вдома вони точно знають, ким є, і відчувають повагу. А десь поза межами вони втратять цю опору — можливо, єдину, що в них залишилася.
Розмірковуючи про долю Донеччини, я не можу не ставити собі та колективному нам питання: чи можна було вчасно сформувати у гордих шахтарів і металургів іншу ідентичність, не лише професійну? Ту, що надала б їм нові смисли, коли вони відчули, що світ навколо змінюється, а вони — ні. Коли вони усвідомили, що шахти стають дедалі менш безпечними та прибутковими, і що колишня слава залишилася в минулому. Слов’янськ, Бахмут, Ясинувата та безліч інших міст і селищ регіону виникли з козацьких промислів, зимівників та слобід ще у XVII та XVIII століттях.
Невідомий автор, “Сонце в сітях”, цифрова фотографія, 2025. Архів військового підрозділу, публікується з дозволу
Богдан Шпак, “Ніч у Ганівці”, цифрова фотографія, 2025. Фото з особистого архіву Богдана Шпака, публікується з дозволу
До початку XX століття українці становили більшість населення регіону. Нащадки козаків зберігали спогади про козацьку державу та свободу Дикого поля. Однак Голодомор 1930-х років, повоєнний голод 1940-х та активне переселення до східних земель представників інших етносів змінили як склад населення, так і його самосприйняття. Втім, на фотографії 1952 року моя прабабуся позує у вишиванці.
Серед десятків робіт Анатолія Лимарєва, створених у період з 1960-х до 1980-х років, не було жодного індустріального пейзажу. І лише одне зображення київського каштана. Кожного літа, рік за роком, він повертався додому. Наче птах, керований незмінним інстинктом. Можливо, за яскравим степовим сонцем, яке світить на Донеччині інакше, ніж будь-де. Можливо, за відчуттям дому, від якого довелося відмовитися заради можливості працювати та розвиватися у своїй професії. А може, щоб зберегти в пам’яті та уяві ті простори, звичаї та людей, які зникали на очах під впливом часу та радянського режиму.
Минуло понад 50 років відтоді, як художник зафіксував цей тонкий та особливий світ Донеччини, що згасав під тиском сформованої ідеологічної конструкції. І землі Донеччини в їх первісному вигляді зараз зникають ще швидше і трагічніше. Їх охоплює антидронова та оптоволоконна сітка, розривають вибухи, стирають міста на пил, руйнують дороги. І от уже місце, де сиділи персонаж “Еолової арфи” Лимарєва та я, недоступне для повернення на невизначений термін. Однак, стоячи перед полотном, я все ще можу здійснити своє особисте (не)повернення додому. Хай і не в просторі, але в часі.
Коли я запитала свого друга, чи хотів би він повернутися на Донеччину після війни, він відповів мені:
“Так, хочу, зрештою, побачити Святогірськ. Просто залишитися з наметами біля якоїсь річки. І щоб о першій годині ночі вийти й показати це небо дітям. Ті зорі. Таких зір немає в жодному куточку України, де я був. Ні на Заході, ні в центрі, ні на Запоріжжі — ніде. Це саме небо Донбасу”.
Те саме небо, яке він впізнав на картинах Анатолія Лимарєва. Небо, яке я бачу, варто лише на мить заплющити очі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися в соціальних мережах та електронною поштою: [email protected]