Ляльки як люди: Оксана Цюпа створила цикл текстильних скульптур про мешканців окупованого міста

Оксана Цюпа. Фото: Михайло Марків

У галереї «Білий світ» триває виставка авторських ляльок Оксани Цюпи «Поворот на Ірпінь». Мабуть, не було такої людини, яка б відвідала цю експозицію і залишилася байдужою. Текстильна скульптура, а саме так називається техніка в якій працює мисткиня, вражає.

За допомогою тканини і стібків вона створює персонажів, у яких просто впізнати наприклад сусідку, що заледве зводить кінці з кінцями, але годує усіх дворових котів, тихого сусіда-алкоголіка чи бабцю, що тягне все про запас і не здатна поділитися. Війна і окупація зробила знедолених людей ще більш вразливими. Цюпа показує їх із великою любов’ю і співчуттям.

Про ляльок, у яких люди впізнають реальних людей, та як митець може допомогти армії пані Оксана Цюпа розповіла «Вечірньому Києву».

Оксана Цюпа біля полотна із зображенням будинку в Ірпені, в якому вона прожила до 22 років

— Як виник задум для цього циклу скульптур?

— Я збилася з ліку, 26 чи 27 це моя персональна виставка. У мене творча концепція робити їх принаймні раз у рік. У 2020-ому показувала експозицію «Від Романа до Йордана» в одеському театрі імені Василька. У тій серії 17 персонажів. Потім почався ковід, а тоді повномасштабна війна і її я зустріла вдома, в Ірпені з 90 річною хворою мамою. У ті березневі дні була в такому шоці, що не могла дивитися на себе, на колір, не могла зрозуміти, де я в цьому світі як художник у зв’язку з війною.

Мама померла через декілька днів після того, як ми вийшли з Ірпеня. І от 29 квітня, Київщина на той час була вже місяць як деокупована, повернулася в Ірпінь, щоб справити Тризну. У клопотах вибігла винести сміття з квартири, і біля будинку побачила трьох людей. Жінку та двох чоловіків з клунками і пакетами. Один був у жіночій шубі. Такі, трошки бомжуваті, вони пропливли повз мене, як якийсь дух Ірпеня. Той, який пережив окупацію на межі існування і неіснування. На таких людей ми мало звертаємо увагу: безхатченків, маргіналів, алкоголіків, людей, яких витиснуло суспільство. Вони не виходили з міста, бо не мали куди йти і не бачили у цьому сенсу.

Тоді я зрозуміла, ЩО хочу показати і розповісти. Коли почала розвивати цю тему, то уявила собі 16 архетипних образів, створила для виставки 13. Цікаво, що навіть під час презентації виставки, до мене підходили люди, казали, що впізнавали ту чи іншу людину, хоч вони не з Ірпеня.

Дядя Саша

Мама

— Серед фігур є реальні люди?

— Власне на виставці тільки дві фігури зроблені з реальних людей — дядя Саша та моя мама. Їх уже немає з нами. Вони починають і завершують цей мій цикл і виставку. І саме мамі, її виходу з окупації присвячена ця виставка.

Решта фігур — збірні образи. Наприклад, коли розбили супермаркет на нашій вулиці, і люди брали собі якісь продукти, баба Маша з будинку що поруч, тягнула візком два мішки цукру. Вона навіть слухати не хотіла сусідів, які попросили поділитися. І це ж не одна вона така. Таких «Маш» в кожному місті, в кожному селі. І які б ми не були патріотичні, але моя задача як художника показувати і таку сторону нашого життя.

— Усі скульптури з експозиції вражають своїми деталями. Як ви їх створюєте?

— Я працюю з текстилем уже понад 20 років. Спершу задум ляльки виникає і до деталей продумується, а далі міркую, як його зробити об’ємним. Для цієї експозиції найдовше робила фігуру мами, довго над нею працювала. Доходило до того, що у мене віднімалася ліва рука (я шульга), потім починало боліти серце і я плакала. Мами нема вже рік і цю виставку я присвятила її пам’яті, її виходу з окупованого міста.

Для мене, як для митця дуже важливо, як на мої роботи реагують інші люди. В принципі, ознакою майстерності художника є те, що його роботи викликають емоції. На виставці різні люди завмирали перед різними фігурами — кожен шукав щось своє.

До слова, не зробила ляльку, яку задумувала, як своє Альтер его. Не було для цього сил. Але, цілком можливо, що вона з’явиться. У мене вже таке було з циклом «Вертеп». Там було 11 фігур, і здавалося, що він завершений. Але після Революції Гідності доповнила його фігурками Ірода та Служки. Вони виникли в голові після побиття студентів на Майдані. Для мене тоді відкрився великий біблійний символізм — це ж як цар Ірод «побив» немовлят.. Тож в принципі, всі мої проєкти з відкритим кінцем.

Кожна фігура сповнена деталей

— Скульптури показані на тлі полотен із зображеннями будинків. Це теж ваші роботи?

— Так, це все ірпінські будинки. Хотіла передати атмосферу, що ви наче входите у мікрорайон, потрапляєте серед будинків з яких виїхали практично всі люди. У мене таке враження, що на початку березня 2022 року 80 відсотків ірпінців евакуювалося, будинки стояли пусткою, деякі з розбитими вікнами, зі слідами від снарядів, навіть зруйновані. Наприклад, п’ятиповерхівки у якій я жила з народження до 22 років уже нема, її знесли, бо не підлягала відновленню. Ірпінці її впізнають.

При тому, ми знаємо, що це Ірпінь, але також це може бути Маріуполь, і Бахмут і Лисичанськ. Це свідчення «великого виходу» людей зі своїх домівок. І ті, хто мав такий досвід, хто залишав свої будинки зчитують цей мотив. При цьому мріють повернутися. «Хочу спати у своєму ліжку!», — як мені сказала подруга.

— Вам повністю вдалося реалізувати задум цього циклу?

— Задумувала трохи не так. Хотіла зробити силуети людей із дроту, як свідчення про тих, кого не стало, але просто не знайшла необхідного матеріалу.

Також задумувала фігурки із пожмаканого паперу — душі померлих, а далі б починалася експозиція власне скульптур. Але так вийшло, що виставку відкриває скульптура дяді Саша, він помер торік, на початку квітня, а завершує фігура мами біля Романівського мосту, що в якийсь момент став символом переходу зі світу мертвих у світ живих. І тільки ці дві фігури, два ангели, що покинули нас, виконані у біло-сірих тонах.

Всі решта повноколірні і яскраві, з багатьма деталями, досить впізнавані. Ця війна відбувається в онлайні, ми всі були свідками мало не прямого ефіру з вулиць окупованих і звільнених міст.

П’ятеро

— Ви розповідали, що дівчинка із скульптурної трійці «П’ятеро» теж зроблена із реальної дівчинки.

— Наш виїзд із Ірпеня — це чудо. Романівський міст на той момент був уже підірваний, машини ми не мали. Ми перейшли міст, і нас підібрала машина, такий собі вантажний бусик. Посед трасу водій зупинився і до нас всередину сіли троє людей. Молода сім’я із дівчинкою, яка тримала свого друга-котика. В кузові було темно і я пробувала розмовляти з дівчинкою, щоб вона не дуже боялася. Навіть написала про це на фейсбуці, щоб зафіксувати цю історію. Ця Веронічка стала прототипом для скульптурної композиції «П’ятеро».

Коли зустрічаюся зі своїми подругами пригадуємо своє дитинство, то розуміємо, що воно було мирне. Моя бабуся, до якої мене відвозили на літо, щоб порадувати онучку, примудрялася по спеці привозити з базару з Мелітополя морозиво у баночці. І це теплий спогад на все життя. А от ця маленька дівчинка, що вона пригадувати про дитинство через 20 чи 40 років?

Страшно подумати, наскільки травмовані наші діти, наскільки на їхнє життя вплинула ця війна. Ми дорослі, якось рефлексуємо, але, наприклад, я часто прокидаюся з думкою, що цього всього, не існує, що це відбувається не зі мною. А вже ж пішов другий рік повномасштабної війни.

Поворот на Ірпінь. Зруйнований Романівський міст

— Зараз часто можна почути, що повномасштабна війна дала митцям потужний поштовх для творчості.

— Я б не сказала, що це поштовх, не дай Боже таких поштовхів… Знаю, що багато художників не можуть працювати до цього часу, а багато хто почав творити на другий день війни. Щодо мене, то напрямок роботи не змінився — текстильна скульптура. Але ось цим проєктом «Поворот на Ірпінь», хочу поки що «закрити» серії об’ємних ляльок, бо маю задум для 2-Д композицій.

Водночас не можу сказати, що буде через рік.

— У ваших ляльок цікавий одяг. Ви як модельєр придумуєте для них образи?

— Так, дещо підглядаю із життя довкола. Щоб показати характер персонажа велику увагу приділяю одягу. Мабуть, найкраще це було відображено у серії текстильної будуарної ляльки за твором Шолом Алейхема «Тев’є-молочар». Усі персонажі одягалися відповідно до того, як заведено у той час. І це була величезна робота знайти інформацію про історію костюма євреїв на Київщині у часи російської імперії.

Наприклад у «Тевелі» є момент, де мама планує, яке придане треба купити дочці, бо вона виходить заміж, і описано оцей вміст скрині. Я впевнена, що це був точний опис, бо цей твір він писав для своїх одноплемінників, які б одразу ж зрозуміли, що щось не те.

Так от за моїми ляльками із цієї серії можна дізнатися про історію костюма, де кожна зав’язочка на сорочці має значення. Зрештою, це як шуба на персонажі Алекс — яскрава характеристика людини.

Яскрава трійця

— Ви авторка дуже впізнаваних прикрас. Яке місце у вашій творчості займають брошки?

— Роблю їх уже понад 10 років. Цю серію називаю «Український рай». Там є: «Дерево життя», пташечки, рибки, «Звір, що гуляє», коза. Всі вони чимось схожі, але кожна інакша.

Із брошками пов’язано чимало цікавих історій. Одна жінка розповіла, як на Книжковому арсеналі адміністраторка провела її повз величезну чергу, бо малаподібну прикрасу. Вони «впізналися». А ще багато власниць, що тікали від війни писали мені, що брали з собою оці брошки, наче якусь пуповину із країною. І що вам сказати, коли ми виходили з Ірпеня, і мали на збори якихсь кілька хвилин, то коли я переглядала, що запхала у сумочку з документами, то знайшла брошку, але не взяла деякі документи.

Або ще знайомі дівчата прислали мені своє спільне фото з Хорватії. На якомусь заході «знайшлися», бо у обох були мої брошки. Власне, саме так працює культурна дипломатія — впізнавані речі, що несуть певні сенси.

— Ваші брошки допомагають військовим?

— Нещодавно подруга звернулася до мене, бо шукала ситець, для пошиття адаптивних трусів пораненим бійцям. Ситцю у мене нема, але була брошка. Виставила «дерево життя» на своїй сторінці з історією, куди підуть гроші. Брошку забрали за 15 хв, і додали ще грошей.

А потім ще одну пташку розіграла серед відвідувачів виставки і разом зібрали понад 17 тисяч гривень. Тканини будемо купувати рулонами і шити ці труси.

— Це ж, мабуть, дещо інше, ніж створювати текстильні скульптури?

— За першою освітою я швея-мотористка 4 розряду. Працювала на швейній фабриці на Подолі. За зміну могла вточити по 100 рукавів у сорочки. Тож пошити 100 пар трусів, коли є викрійки, то взагалі не проблема.

І ще є чітке розуміння, що війна, навіть якщо з’явиться якийсь «чорний лебідь» завтра не скінчиться, тож ми всі повинні бути включені у допомогу армії.

З книги відгуків. Про важливість мистецтва

— Продовжуючи тему війни і культури. Нещодавно у додатку Київ-Цифровий було цікаве тематичне опитування і досить цікаві результати. Наприклад, 40% із тих, хто проголосував, не відвідують музеї. На вашу думку — це такий вплив війни?

— Багато українців просто не розуміють призначення музеїв. Сприймають їх як щось таке дуже статичне, наповнене предметами старовини. І, думаю, причина тут не у війні. Чимало наших музеїв, як інституцій мають змінитися. Бо зараз не достатньо мати фонди і цікаві колекції — це все треба показувати і розповідати про них.

Водночас саме зараз помічаю зміни у сприйнятті дійсності. Своєрідний синдром буття «одного дня», коли є відчуття, що живеш зараз і сьогодні, і хочеш зробити цей день максимально наповненим. У мене саме таке ставлення, тож створюю те, що мені цікаво і допомагаю, чим можу.

Маю улюблену приказку, що кожен Господа своїм голосом славить. Я от своєю творчістю. Ні під кого не підлаштовуючись, не копіюючи чи вторуючи чиїмось смакам. І нехай на мою виставку прийде 200 чоловік, але отримують катарсис, емоцію — від цього я щаслива. Хороший художник має викликати емоції. І коли спостерігаю за людьми, які роздивляються мої роботи — я бачу ці емоції.

До слова, цієї неділі у галереї «Білий світ» (вулиця вул. Чикаленка, 21а) завершується 30 серпня виставка «Поворот на Ірпінь», а у недылю Оксана Цюпа запрошує своїх шанувальників на зустріч і спілкування — фінісаж із 13:00 до 16:00.