Коли я оселилася у новому житлі, мене відвідали три подруги з різних країн. Кожна з них сприймала мій мінімалістичний простір через власну систему цінностей, повідомляє Ukr.Media.
Перша знайома здивувалася відсутністю розкоші — їй здавалося, ніби я оселилася тут тимчасово. Вона переконана, що радість життя полягає у доступності найвищої якості: дизайнерські тканини, преміальні меблі, інноваційні гаджети. На її думку, вибір ексклюзивних предметів формує особливе «відчуття існування», адже саме через них людина відчуває свою важливість.
Друга подруга підійшла до теми з утилітарної позиції. Вона звернула увагу на відсутність колекційних елементів, які могли б стати інвестицією у кризові часи. Її аргументи ґрунтувалися на прикладах минулого: коли валюта втрачала вартість, антикварні вироби лишалися стабільним активом. Планування на чорний день не викликає ейфорії, але ці роздуми змусили мене задуматися: чи не є побутові речі альтернативою фінансового резерву?
Третя ж подруга, яка ще не має власного житла, поділилася мрією створити неповторний простір — з естетикою дрібничок, затишком і елементами витонченості.
Ці діалоги пробудили питання: чи свідчить відмова від розкішних деталей про недостатню глибину життя? Чи є інтер’єр продовженням внутрішнього світу, чи він лише збірка несвідомих уподобань, впливів минулого чи прихованих тривог?
Десь я натрапила на фразу: «Жага до розкоші — це відлуння радянської дефіцитної психології. Недосяжне залишається бажаним. Та коли можливості стають необмеженими — матеріальне втрачає цікавість. Суттєвою залишається лише самореалізація».
Італійський кінорежисер Тоніно Гуерра говорив, що людині достатньо того, що вона мала у дитячі роки.
Також приходить на думку теза: розкіш часто стає компенсацією емоційної порожнечі, тоді як справжні почуття роблять навіть аскетизм джерелом радості.
Мабуть, справжня зрілість полягає саме у цьому: не ціна речей вимірює насиченість життя, а те, що ми знаходимо, дозволяючи собі бути автентичними — у скромності чи в екстравагантності.
Джерело: ukr.media
