Вищий антикорупційний суд розглянув справу бригадного генерала СБУ Іллі Вітюка, якого звинувачують у незаконному збагаченні. Захист наполягав на тому, що підстав для розгляду справи Вищим антикорупційним судом немає, оскільки події відбулися до того, як Вітюку було присвоєно вище офіцерське звання.
Широкий розголос набула нещодавня подія – розгляд та застосування Вищим антикорупційним судом застави стосовно бригадного генерала Служби безпеки України Іллі Вітюка, якого звинувачують у незаконному збагаченні та неправдивому декларуванні. На початку судового засідання захист подав клопотання про перенесення судового розгляду – на їхню думку, Вищий антикорупційний суд не має підстав розглядати цю справу. Суд відхилив це клопотання. І воно, на перший погляд, може здатися не таким вже й суттєвим, але насправді – свідчить про дуже формалізований підхід суду до вчорашнього засідання. УНН розслідував, чому так відбувається.
Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає не лише низку умов, за яких корупційні злочини можуть розслідуватися НАБУ, але й умови, за яких справа може бути підсудною Вищому антикорупційному суду. Тобто, простими словами, той факт, що справа є корупційною, не є автоматичною підставою для її розгляду або розгляду клопотання в ній Вищим антикорупційним судом.
Суду надано чіткий перелік кримінально караних злочинів – або, простіше кажучи, статей Кримінально-процесуального кодексу – які він має розглянути. І що примітно, статті, за якими було пред'явлено звинувачення Вітюку – ст. 368-5 та ч. 2 ст. 366-2 Кримінально-процесуального кодексу України – можуть підпадати під юрисдикцію Верховного Суду України за умови виконання хоча б однієї з умов, передбачених пунктами 1-3 частини п'ятої статті 216 Кримінально-процесуального кодексу України. Тобто, законодавець передбачив низку додаткових критеріїв, яким має відповідати корупційний злочин, щоб підпадати під юрисдикцію Верховного Суду України.
У цьому конкретному випадку прокурор та детектив застосували умову, зазначену в пункті 1 частини п'ятої статті 216 Кримінально-процесуального кодексу, а саме «кримінальне правопорушення скоєно військовослужбовцем вищого офіцерського складу Служби безпеки України», тобто бригадним генералом і вище. Виявилося, що дії та події, які обвинувачення називає злочинними, мали місце ще до присвоєння Вітюку старшого офіцерського звання, а отже, справа не розслідується НАБУ та не підсудна Верховному апеляційному суду з кримінальних справ, відповідно, мотиви її розслідування зазначеними установами, ймовірно, відрізняються від вимог Закону.
Ілля Вітюк у залі суду
Крім того, законодавець, передбачаючи можливі спори щодо юрисдикції у таких категоріях справ, чітко та безальтернативно визначив порядок вирішення таких спорів – виключно колегією суддів апеляційної палати Верховного Суду (з 5 суддів!). Тобто, такі повноваження належать виключно зазначеному суду, а не суду першої інстанції, тобто Верховному Суду.
Саме з цих підстав, тобто відсутності, на думку захисту, ознак не лише суб'єктивності розслідування, а й юрисдикції Верховного апеляційного суду з кримінальних справ щодо розгляду питання про можливість застосування запобіжного заходу до конкретної особи, до Верховного апеляційного суду з кримінальних справ було подано відповідне клопотання. Тобто, захист чітко дотримувався єдиної процедури вирішення спору, передбаченої вимогами Кримінально-процесуального кодексу України, про що було заявлено судді Верховного Суду.
Важливим та принциповим моментом є те, що клопотання про відкладення судового засідання було подано саме на підставі розгляду у цій справі уповноваженою судовою інстанцією спору про юрисдикцію, який, на думку захисту, виник і потребував обов'язкового вирішення.
Виникає риторичне питання: як мав би процесуально правильно відреагувати слідчий суддя після отримання такого запиту?
Відповідь, здається, лише одна: якщо врахувати вимоги Цивільного процесуального кодексу України та аргументи захисту, то у разі підтвердження факту вирішення спору про підсудність, суд повинен зробити паузу та дочекатися рішення уповноваженої судової інстанції, оскільки в іншому випадку має місце факт перевищення меж повноважень – самостійне вирішення судового спору суддею першої інстанції одноосібно, що фактично є підставою для скасування прийнятого рішення.
Однак, з якоїсь причини суддя обрав метод вирішення спору щодо підсудності на місці, тобто з порушенням вимог Кримінально-процесуального кодексу України без крайньої процесуальної необхідності.
Окремо виникає риторичне питання, відповіді на яке, на жаль, мені давно не вдається почути від суспільства: Скільки ще часу знадобиться правоохоронним органам та судам, що займаються боротьбою з корупцією, щоб почати займатися виключно справами, що належать до їхньої підсудності та, відповідно, підсудності, не порушуючи вимог кримінально-процесуального законодавства? Адже є відомий закон і правило життя – якщо не займатися «чужими» справами, то з’явиться більше часу не лише на власні справи, а й на їх якісне виконання, чого суспільство так довго чекало… і відповідно мінімізує потребу як у розширенні штату, так і в непотрібному використанні державних коштів.
