Український авангард завжди зберігав у собі потенціал свободи, тепер він стає уособленням витривалості та культурного захисту.
У Києві відбулося відкриття Музею Авангарду – подія, котру ще кілька років тому могли б назвати нереальною. Український авангард тривалий час існував у нечіткій зоні між вигадкою, нерозвіданістю та політичними потрясіннями. Нині ж він одержав власний інституційний притулок. І даний факт здатний кардинально змінити підхід, яким чином ми досліджуємо історію сучасного українського мистецтва. І хоча він поки що є лише відділенням Музею Історії Києва, в нього значне майбутнє.
Приблизно ще з 2009 року колекціонер Юрій Комельков під впливом дослідників Дмитра Горбачова та Ігоря Дяченка почав розробляти задумку подібного музею. В основу музейної збірки він поклав роботи авангардистів зі своєї колекції. До цієї шляхетної ініціативи згодом приєднався зі своєю добіркою митець Анатолій Криволап. А далі почалося, відгукнулися й інші збирачі мистецтва. Близько півтора-два роки тому захопилася ідеєю музею авангарду і директорка Музею історії Києва Діана Попова (1977-2025). Її підтримала заступниця голови КМДА Ганна Старостенко. Було необхідно надати митцям авангардистам належний статус в історії українського мистецтва. В результаті їхньої завзятості, в листопаді 2024 року одноголосним рішенням Київради музей було утворено як філію Музею історії Києва. Йому в користування надали приміщення в історичній споруді площею 676,1 м² на вул. Липській, 16. Це колишня садиба графині Уварової. Сам жест розташування музею в історичній садибі набуває майже символічного змісту: авангард, котрий завжди воював з імперськими ієрархіями, нині поселяється в архітектурній пам’ятці, що була частиною аристократичного, російсько-імперського культурного середовища, що є переосмисленням минулого та повернення українському авангарду його дійсного підґрунтя.
І ось 19 листопада в програмі заходів Фестивалю авангарду, присвяченого 100-річчю Асоціації революційного мистецтва України, відбулася презентація двох експозицій "Авангард. АРМУ. Історія" та "Авангард. Культур-Ліга". По суті це дієва програмна заява про сутність нового музею: повертати в український контекст те, що було розчинене, привласнене або ж забуте.
КУЛЬТУР-ЛІГА І АРМУ
Єврейська культурна організація Києва, що функціонувала з 1918-го по 1924 рік, виховала цілу генерацію художників-модерністів: Марк Епштейн, Борис Аронсон, Ель Лисицький (на ранньому етапі), Йосип Чайков, Роман Сембер, Нісон Шифрін…
Вони поєднували кубізм, конструктивізм, експресіонізм з єврейською культурною традицією, створивши феномен «єврейського авангарду», міцно поєднаного з Києвом. З Культур-Лігою співпрацював Марк Шагал і в експозиції можливо побачити його автентичні роботи.
Експозиція музею по суті відновлює цей зруйнований двоголосий нерв українського модернізму – українського та єврейського.
АРМУ – мистецьке угрупування, що виникло в Україні на початку 1920-х років і стало однією з найбільш зухвалих спроб створити нове мистецтво для нової доби. Художники АРМУ мали на меті поєднати українську культурну традицію з модерністськими течіями Європи – кубізмом, футуризмом, конструктивізмом.
До організації входили Вадим Меллер, Василь Єрмилов, Олександр Богомазов, бойчукісти та інші новатори.
АРМУ виступала за експеримент, свободу форми й руйнування застарілих академічних норм. Її члени творили сценографію, графіку, абстракцію, шрифти, проєкти дизайну та залишили значний слід у розвитку українського авангарду.
АРМУ стала символом мистецької відваги та віри в те, що культура може змінювати суспільство. Асоціація революційного мистецтва припинила існування в 1932 році. Частина членів асоціації були знищені сталінським режимом. Асоціація активно протидіяла впливу АХРР (Асоціації художників революційної Росії), котра обстоювала в мистецтві принципи революційного героїзму (з 1932 року – соціалістичного реалізму), нав’язувала в Україні нові комуністично-імперські, по суті російські, наративи. На базі АХРР було створено Спілку художників СРСР.
АРМУ та Культур-Ліга – дві паралельні історії з однаково трагічними наслідками: обидві зазнали репресій, їхні архіви та імена розчинилися у радянських наративах, більшість учасників були репресовані, емігрували або втратили можливість вільно творити.
Експозиція у Музеї авангардизму символічно «зшиває» те, що було розірвано радянською цензурою й імперським поглинанням. Це акт пам’яті, реституції та культурної справедливості.
ВІДНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА ІСТОРИЧНОЇ СПАДКОВОСТІ
Десятиліттями авангард з території України включали до ширшого російського канону. Казимир Малевич, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Василь Єрмилов, Анатоль Петрицький, Георгій Нарбут – у міжнародних каталогах вони часто фігурували як «російські» або «радянські» митці. Відкриття Музею авангарду в Києві остаточно встановлює іншу точку збору: авангард має не імперський, а власне український контекст.
Це не лише питання термінології, а й питання інтелектуальної та культурної справедливості. Музей створює платформу, де українські дослідники можуть працювати з власними наративами, а не з нав’язаними ззовні. Як зазначав Юрій Комельков, Україна була найбільш авангардною серед інших країн. Фонд музею вже містить понад 300 творів, котрі подарували меценати. Серед авторів: Анатоль Петрицький, Вадим Меллер, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Михайло Жук, Василь Седляр, Оксана Павленко, Микола Глущенко, Марія Котляревська.
Авангард в Україні охоплює не тільки мистецький рух 1910–1930-х років, театральну школу Меллера та Курбаса, а ще й монументалістів 1960-х, і харківську фотографію 1970–1990-х, і нинішніх художників, що працюють із постмедіальними практиками. (У фондах музею є роботи сучасних художників Олега Тістола, Марини Скугарєвої, Віктора Сидоренка, Миколи Новікова та інших). До цього часу цей ланцюг був розірваним, а зв’язки між поколіннями погано артикульованими.
Новий музей дає можливість: простежити спадковість форм та ідей від раннього модернізму до сьогодення; побачити, як авангардні стратегії пережили радянський тиск, цензуру, репресії; зрозуміти, як сучасні українські художники переосмислюють досвід авангарду у воєнних, постколоніальних і цифрових обставинах.
Для мистецтвознавства це дивовижне поле досліджень, котре роками залишалося недосяжним через відсутність інституції, де все зібрано, описано, оцифровано та представлено системно.
МІСТ МІЖ МИНУЛИМ ТА МАЙБУТНІМ
Музей ставить перед собою дуже масштабні й непрості завдання. Формує архівні фонди (листування художників, ескізи, сценографія, матеріали мистецького об’єднання «Березіль», єврейської Культур-Ліги і студій АРМУ тощо), цифрові колекції (з можливістю доступу для українських і світових дослідників); відкриті лабораторії (простір для роботи істориків мистецтва, реставраторів, студентів), наукові програми (конференції, дискусії, публікації, інституційне утвердження українського модернізму).
В результаті український авангард можливо буде вивчений набагато глибше і точніше, ніж будь-коли раніше. Зникає хаотичність і уривчастість, що переслідували його десятиліттями.
Відкриття музею в умовах повномасштабної війни має особливий сенс. Український авангард завжди містив у собі потенціал свободи: руйнував імперські зразки, ламав академізм, вигадував нові форми мислення. Тепер він стає символом стійкості та культурного захисту.
Український авангард історично був націлений на свободу мислення й форму. У ХХІ столітті цей жест набуває політичного змісту: музей стає символом культурного опору, вкоріненням нової ідентичності, що протистоїть імперському спадку.
У воєнний час музей перетворюється на місце збереження культурної пам’яті, політичну заяву про суб’єктність української культури, публічний простір, де формується нова європейська репрезентація України.
Музей авангардизму стане платформою для сучасних художників, що працюють у дусі експерименту, взаємодіють із технологіями, театром, відеоартом, документалістикою, перформансом тощо.
Музей виконує подвійну функцію: освітню – формує нове покоління дослідників та глядачів, які розуміють авангард не як «давнину», а як живу інтелектуальну систему; творчу – підтримує мистецтво сьогодення, яке продовжує авангардну логіку пошуку.
Авангардисти вірили, що форма є метафорою свободи. Що лінія може бути бунтом, колір – маніфестом, а порожнеча – змістом. Вони перші проголосили: ми не зобов'язані повторювати світ таким, яким він є – ми можемо створити світ, яким він повинен бути. У цьому величезна філософська сила нового музею. Він нагадує нам: людська уява – це інструмент змін, а мистецтво – один із найсильніших двигунів прогресу.
Музей авангарду функціонує як машина часу. Уявіть: ви стоїте перед роботою, створеною сто років тому, і раптом розумієте – вона про сьогодні. Про вас. Про те, що ми знову переживаємо світ, який тріщить по швах, і нам знову потрібна сміливість бачити інакше. Тут минуле підморгує майбутньому, а мистецький ризик стає філософською відвагою.
Завдяки музею світовий дискурс авангардизму може перемістити фокус: з Москви на Київ, Харків, Одесу, Львів. Це шанс для України стати центром дослідження модернізму у Східній Європі, організовувати міжнародні проєкти, обмінні програми, виставки у провідних музеях світу. Українське мистецтво одержує голос, бачення і структуру, котрі дають змогу вийти з тіні імперських наративів.
Відкриття Музею авангарду – акт відновлення культурної суб’єктності України. Це створення фундаменту для переосмислення всього ХХ та ХХІ століть у нашому мистецтві. Крок, який спроможний змінити не лише українське мистецтвознавство, а й місце України на світовій культурній мапі.
Україна сьогодні творить власну історію. І музей авангарду – тихий, але влучний жест: ми захищаємо своє майбутнє, ми пам’ятаємо, що вже колись його винайшли.
АРМУ й Культур-Ліга – люди, котрі вірили, що культура здатна випереджати політику, перегукуватися через кордони, і що творчість – теж зброя проти знеособлення. Їхня виставка у стінах імперського маєтку – голос свободи, що проростає крізь каміння, з якого була побудована імперська фортеця.
Можливо, вперше за довгий час ми одержуємо не просто музей, а точку, з котрої починається нова історія ставлення до модерної культурної спадщини. Український авангард одержав свій дім. А українська культура – новий центр тяжіння.
Олександр Ляпін
Фото: Андрій Сидоренко, Сергій Мазураш, Музей історії Києва
