Історія карає за незнання: відверта розмова з Віталієм Гедзем, директором Макарівського музею

11.06.2026 Призначення на посаду директора музею в Макарові дозволило мені усвідомити масштаби білих плям в історії селища.

Історія — це значно більше, ніж просто послідовність дат і портрети з освітніх матеріалів. Вона репрезентує наші витоки, голоси минулого, що резонують крізь століття, надаючи попередження, натхнення та силу для руху вперед. У час, коли український народ відстоює власну свободу та ідентичність, розуміння вітчизняної історії стає фундаментальним не лише для самоідентифікації, але й для виживання. Історична амнезія створює простір для ревізіоністських наративів, тоді як збережена пам’ять слугує надійним щитом. Цю аксіому глибоко розуміє Віталій Гедз, який системно працює над збереженням історичної пам’яті та популяризацією історії Макарівщини. Як історик, краєзнавець та директор Макарівського історико-краєзнавчого музею, він є ініціатором важливих проєктів: “Книга пам’яті Макарівщини” та “НепрOSTі листи”. У першій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа “Погляд” ми зосередимося на викликах роботи історика та музейного працівника в сучасних умовах, взаємозв’язку минулого та сьогодення, а також на значенні збереження історичної спадщини для кожного українця.

Перша частина ексклюзивного інтерв’ю.

Пристрасть до історії з першої книги

– Віталію, ви родом із Калинівки Макарівського району. Розкажіть про цю місцевість, її людей. Як минуло ваше дитинство і юність?

– Усе своє життя я провів на Макарівщині Київської області. Навчався у Макарівській школі №2. З ранніх років мене захопила історія, тому десь у п’ятому класі я визначився з майбутньою професією – стати істориком, краєзнавцем.

– Якими були ваші батьки? Чого ви від них навчилися?

– Мої батьки були людьми простої праці, все життя вони віддали роботі на місцевому ремонтно-транспортному підприємстві у Калинівці. Мати походить з нашого села, її предки були одними з перших поселенців. Батько родом із Житомирщини. Вони обоє щиро любили Калинівку. Ймовірно, саме ця глибока прив’язаність до малої батьківщини передалася і мені від них.

– Яку історію чи спогад із дитинства ви найчастіше згадуєте?

– Найбільш яскраво я пам’ятаю своє перше знайомство з українською історією. Я народився в Радянському Союзі, хоча його фінальні роки вже добігали кінця. Мій батько, Анатолій Володимирович, походив із багатодітної родини, де було ще вісім братів та сестер, яких доля розкидала по всьому СРСР. Найстарший брат був моряком у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), другий за віком також служив на флоті у Владивостоці. Приблизно наприкінці 1980-х років почала поширюватися думка про нашу окрему українську ідентичність, активізувався Народний рух України під керівництвом В’ячеслава Чорновола. У медіа з’являлися матеріали про історію України, але вони були поверхневими та висвітлювалися під призмою радянської ідеології. Якось мій батько, зустрівшись із братами, поставив запитання про можливість ознайомлення зі справжньою історією України. Згодом його брат, який плавав світовим морями, привіз із Канади книгу відомого історика Ореста Субтельного “Коротка історія України”. Вже навчаючись у 7-8 класі, я заглибився в це видання. На уроках історії вчителька навіть запрошувала мене до дошки, щоб я розповів однокласникам про ті події української історії, яких не було в підручнику. Ця книга довгий час була моєю основною історичною читанкою. Вона відкрила для мене постаті справжніх козаків. Особливо запам’яталася постать гетьмана України Івана Мазепи, про якого тоді неможливо було знайти інформацію в інших джерелах.

– Якою була тема вашого першого історичного дослідження?

– Моє перше дослідження було присвячене історії рідного села Калинівка, яке розташоване на трасі Київ – Житомир. Багато хто з подорожуючих проїжджає його, не знаючи справжньої історії виникнення та заселення. Дослідники висували різні версії, відзначаючи давність села або ж заперечуючи його існування як окремого населеного пункту. Тому я прагнув встановити істину. На жаль, це перше дослідження залишається незавершеним. Вивчаючи історію села, я виявив, що його виникнення пов’язане з діяльністю фабрики, яка виробляла шведські сірники. Ці сірники, звичні для нас сьогодні, тоді були новиною. Перші робітники, які прибули на цю фабрику, стали основоположниками Калинівки. Саме сюди прибула родина моєї матері, Олени Федорівни. Дізнавшись від прабабусі про її приїзд на роботу до фабрики, я почав збирати інформацію про саме підприємство, його заснування та функціонування. Однак повної історії підприємства досі немає. Особливо мене турбує відсутність будь-яких фотографій чи зображень фабрики. Відомо, що вона згоріла у 1939 році. Незважаючи на пошуки серед старожилів та в архівах, мені не вдалося знайти жодного свідчення її вигляду. Таким чином, це дослідження залишається незавершеним.

Західний форпост Києва

– Що для вас означає Макарів? Як би ви його описали людині, яка там ніколи не була?

– До лютого 2022 року я б описав Макарів як невелике селище на Київщині з багатогранною історією. Сьогодні ж я представляю Макарів просто: це західний форпост Києва.

– Яке місце в Макарові ви любите відвідувати найбільше і чому?

– Безперечно, це Макарівський історико-краєзнавчий музей, де я працюю з 2016 року.

Макарівський історико-краєзнавчий музей

Навіть якби я не був пов’язаний з цим закладом професійно, він залишався б моїм улюбленим місцем. Додатковою перевагою є розташування музею на території збереженого городища в Панському парку, відомому місцевим жителям як “Панчик”. Історики ідентифікують його як Макарівське городище – місце, з якого розпочалося життя Макарова, про що свідчать археологічні знахідки перших поселенців. Однак повноцінні дослідження цього місця досі не проводилися, і його повна історія залишається невідомою. На мій погляд, городище є найбільш мальовничим і привабливим куточком Макарова. Кожному, хто запитає про найцікавіше місце для відвідування, я в першу чергу порекомендую саме городище та його чудові краєвиди.

Довідково: Панський парк у Макарові – це поєднання збереженого природного середовища та історичного контексту. На території парку розташована одна з найдавніших археологічних пам’яток Київської Русі – городище. У XVI столітті тут було споруджено Макарівський замок, який слугував однією з найміцніших фортець на Поліссі.

Панський парк у Макарові

– Коли ви вперше відчули, що історія Макарова — це щось більше, ніж просто дати й події? Чи були курйозні випадки або цікаві дослідження, які вам найбільше запам’яталися?

– Найбільш знаковою подією сталося у 2015 році, за рік до мого призначення директором Макарівського історико-краєзнавчого музею. Звернувся до мене літній чоловік, зацікавлений історією Макарівщини. Його друзі-колекціонери повідомили йому про знахідку бідона з документами ОУН (Організації українських націоналістів) неподалік Макарова, або, як їх ще називають, “бідона з документами УПА” (Української повстанської армії).

Бідон з документами ОУН. Знайдений на Макарівщині у 2017 р. / Фонди Макарівського музею.

Брошура з бідону. Фонди Макарівського музею

Дереворит з бідону. Фонди Макарівського музею.

Листівка з бідону. Фонди Макарівського музею.

Насправді, знахідка підтвердила приналежність до ОУН, оскільки на той час УПА вже не діяла. Оскільки бідон був виявлений “чорними археологами”, його вміст швидко розграбували й почали продавати за високою ціною. Однак друзі одного нашого земляка, перебуваючи в Тернополі, придбали цей бідон та його залишки, передавши їх колекціонеру. З цим колекціонером я познайомився через третіх осіб. Він зазначив, що не володіє глибокими знаннями в цій сфері, але чув, що я, як працівник музею, що спеціалізується на періоді Другої світової війни, краще впораюся з цим артефактом. Це викликало в мене неабиякий інтерес до походження бідона та його появи на Макарівщині. Я з’ясував, що загони УПА та ОУН діяли не тільки в Західній Україні, але й на Макарівщині, аж до 1952 року. (УПА – Українська повстанська армія, ОУН – Організація українських націоналістів. УПІвці й ОУНівці боролись за незалежність України, – прим. ред.).

Згодом, у архіві СБУ, я знайшов інформацію, що останні групи ОУНівців поширювали листівки, подібні до тих, що були знайдені в бідоні, аж до травня 1952 року. Таким чином, цей бідон залишається єдиним підтвердженням діяльності ОУН на території Київщини. Саме він спонукав мене до глибокого вивчення історії Макарова, яка складається не лише з дат, а й із захопливих людських історій.

– Де зараз зберігаються ці артефакти?

– Бідон з документами експонується у Макарівському історико-краєзнавчому музеї. Нещодавно наша колекція поповнилася новими експонатами. Під час екскурсії до нас завітав мешканець Макарова, колишній пожежник, який цікавився історією ОУН. Я розповів йому про ОУН, а потім показав той самий бідон. У відповідь він поділився спогадом: під час гасіння пожежі у 1980-х роках у приватному будинку в Макарові, під час демонтажу дерев’яної підлоги, було виявлено сховок. У ньому зберігалася зброя, документи ОУН, гроші та інші предмети. Звісно, кожна розповідь потребує верифікації. Я відвідав зазначену адресу, познайомився з чоловіком, який передав мені частину автомата зі знайденого схованки, що зберігалася у нього з 1980-х років. На жаль, документи йому довелося спалити, оскільки в радянський період публічне обговорення документів ОУН чи інших націоналістичних організацій було заборонено. Таким чином, ми отримали додаткове підтвердження присутності групи ОУН у Макарові. Цей факт я представив на одній із конференцій. На основі цієї історії відомий український письменник Андрій Кокотюха написав свій роман “Біла ніч”.

Книга “Біла ніч” – Андрій Кокотюха

– Чи доводиться вам особисто займатися збором експонатів для музею?

– Так, безумовно. Варто зазначити, що наш музей мав двох видатних директорів-ентузіастів. Першим був Герман Сергійович Черешньов. Він пройшов Другу світову війну. Попри те, що за національністю він був росіянином, з 1933 року жив в Україні і став справжнім українцем.

Герман Сергійович Черешньов. 1970-ті роки. Фото з музейного фонду.

Після повернення з фронту він ініціював створення музею в Макарові. Він знайшов приміщення, зібрав перші експонати, доповнивши їх особистими речами.

9 листопада 1967 року, на Городищі, в Макарові було відкрито історико-краєзнавчий музей.

Він також опанував фотографію, зробивши чимало знімків для музею.

Після його відходу, у 1984 році, музей очолив Сергій Михайлович Левченко. Він втратив брата під час Другої світової війни, тому, ставши директором музею, присвятив значну частину своєї діяльності пошуку рідних.

Сергій Михайлович Левченко

Сергій Михайлович Левченко доклав значних зусиль для пошуку рідних.

До 2010 року музей у Макарові функціонував на основі діяльності цих двох видатних осіб. На жаль, з 2010 року музей припинив свою діяльність.

У 2015 році до мене звернулася Людмила Василівна Колос, директорка Будинку культури у Макарові, який після адміністративної реформи став Комунальним закладом “Центр культури та дозвілля” Макарівської селищної ради. У структурі Будинку культури числився недіючий музей. Зважаючи на початок російсько-української війни у 2014 році та чотирьох загиблих земляків станом на 2015 рік, вона запропонувала мені допомогти з роботою музею, хоча б по вихідних, пояснюючи це необхідністю для дітей.

Усвідомлюючи можливість досліджувати історію рідного краю, про що я давно мріяв, я погодився. Через рік я зрозумів, що одночасна робота у двох музеях є неможливою. Як патріот своєї малої батьківщини, я обрав Макарів.

Ставши директором музею в Макарові, я усвідомив, скільки ще невивченого існує в історії селища. Так почалися мої власні пошуки, численні звернення до людей, причетних до певних подій, з проханням надати хоча б якісь експонати для експозиції. Цей процес полягає у постійних поїздках, розмовах, проханнях та оголошеннях – і таким чином, по крихті, збираються експонати.

На сьогоднішній день практично про кожен період історії Макарівщини є експонати, навколо яких я можу будувати розповідь.  

– Чи доводилося вам особисто фіксувати «живі» спогади, а потім їх документувати?

– Є одна “жива” історія, яка досі мене не полишає, я часто її згадую. У вересні 2021 року староста села Борівка, Костянтин Захарченко, який нині служить у Збройних Силах України, запросив мене поспілкуватися з мешканкою села Лисиці, що входить до Борівського старостинського округу. Бабуся, яка відсвяткувала 100-річний ювілей, була жвавою, мала чудову пам’ять і поділилася з нами багатьма спогадами. Її історію я досі розповідаю під час екскурсій, адже століття її життя відображає значну частину історичних подій України. Ми записали інтерв’ю, яке навіть виявилося затребуваним для німецького архіву, адже історія цієї жінки справила на німців неабияке враження.

– Чи стало складніше, чи навпаки легше працювати з темами родинної пам’яті?

– Порівнюючи історію Макарова з родинними історіями, слід зазначити, що пошук і написання родинних історій є простішими, адже історія Макарова наразі мало досліджена, а документальних джерел бракує. Працюючи з родинами, я записую розповіді зі слів людей, спілкуюся з ними. І на прикладі окремих родин поступово вимальовується загальна картина історії Макарова. У Києві, наскільки мені відомо, підхід протилежний: історія міста стає основою для дослідження історії родин. Натомість на Макарівщині, стосовно мого рідного села Калинівка, тривалий час точилися гострі дискусії щодо дати його заснування. Лише кілька років тому краєзнавець Олег Лисенко з Боярки, з яким я познайомився завдяки медіа “Погляд”, знайшов документ, де зазначено час прибуття першого поселенця та дату заснування села. Найцікавіше, що першим поселенцем виявився мій прапрапрадідусь. Таким чином, у процесі пошуку власної родинної історії я з’ясував дату виникнення свого села.

– Що вас найбільше турбує в історії селища сьогодні?

– Найбільше мене хвилює доля макарівського городища. Це надзвичайно красиве історичне місце, яке, за умови належного фінансування, могло б стати значним туристичним магнітом, зацікавивши відвідувачів з різних куточків світу, зокрема іноземців.

Команда проєкту “Наше місце” презентувала концепцію відновлення Панського парку в Макарові

На жаль, події лютого-березня 2022 року кардинально змінили наші плани щодо цього городища. Наразі Інститут археології НАН України надає нам допомогу, оскільки до повномасштабної війни було встановлено, що городище перебуває у приватній власності кількох осіб. Наразі відбувається процес переоформлення документів для відновлення його статусу археологічної пам’ятки та взяття під державну охорону. Ми знаходимося на фінальному етапі цього процесу. Після цього ми зможемо зайнятися розробкою туристичного потенціалу цього об’єкта. Я розумію, що після пережитої громадою окупації, пошук коштів серед місцевого населення буде ускладненим. Однак існують можливості для отримання грантів, і я сподіваюся, що найближчим часом ми зможемо їх реалізувати.

Додамо, що городище й нині приваблює відвідувачів. Щотижня тут бувають туристи. Це цілком зрозуміло, адже місце надзвичайно красиве та варте уваги, проте ми можемо зробити його ще привабливішим. Раніше у нас, працівників музею, виникала ідея відтворити на території городища атмосферу Х-ХІ століть, щоб діти могли відчути себе ремісниками: підкувати підкову у коваля, спробувати себе за гончарним колом, створити глиняний глечик. Однак для цього необхідне фінансування, адже потрібно створити відповідну інфраструктуру для відвідувачів.

Історія, що повернулася додому

– У 2018 році ви започаткували проєкт “НепрOSTі листи”, віднайшовши понад 1500 листів остарбайтерів у Державному архіві Київської області. Як розпочався цей проєкт? З ким ви співпрацювали?

– Цей проєкт є яскравим прикладом того, як родинна історія може спонукати до дослідження конкретних історичних подій регіону. Все почалося з того, що в моїй родині були остарбайтери. Це були мої двоюрідні бабусі: одна з них не повернулася, інша повернулася, але померла через рік від туберкульозу, а третя дожила до кінця 1990-х років, проте уникала розмов на цю тему. Бажання з’ясувати їхню долю та знайти більше фактів спонукало мене до пошуків. Спочатку я думав, що знайду необхідну інформацію в Музеї історії України у Другій світовій війні, де я тоді працював. Однак Тетяна Пастушенко, відома дослідниця та історик, порадила мені шукати в Державному архіві Київської області (ДАКО), де зберігаються листи остарбайтерів.

Під час роботи над своєю кандидатською дисертацією Тетяна Пастушенко вивчала цей архівний фонд і натрапила на листи з Макарівського району. Знаючи, що я родом з цього району, вона порекомендувала мені звернутися до ДАКО. Це було у 2012 році. Я відвідав архів, де мені надали листи з Макарівського району. Перша ж папка, яку я отримав, стосувалася мого рідного села Калинівка. Пам’ятаю, як від хвилювання та надії знайти знайомі прізвища затремтіли мої руки. Перший лист був від сестер до їхньої тітки в Калинівку, супроводжуваний фотографією, де вони всі троє. Я сфотографував цей лист і показав матері, що викликало в неї неабиякий інтерес. Вона почала ділитися знайденим листом з усіма родичами, цитуючи його. Я побачив, що в архіві є листи й інших мешканців. Оскільки моя мама давно живе в селі й усіх знає, у мене виникла ідея замовити копії листів з архіву та передати їх адресатам. Люди в селі виявили зацікавленість. Я сфотографував 10 листів з Макарівського району, але подальші кроки були незрозумілі. Тому я звернувся до директорки Державного архіву Київської області, Софії Арсеніївни Каменєвої, за порадою щодо найкращого способу вручення листів.

Директорка Державного архіву Київської області Софія Арсеніївна Каменєва

Однак, вона одразу розвіяла мої плани, повідомивши, що листи є документами особистого походження і згідно із законодавством Української РСР 1975-1976 років мають гриф “Секретно” на 75 років. Оскільки листи написані у 1943 році, 75-річний термін спливає лише у 2018 році. Для їх публікації раніше було б необхідно отримати нотаріально засвідчену згоду від кожного родича про недоцільність заперечень щодо оприлюднення листа, а потім з усіма цими документами звернутися до архіву. Мені стало сумно. Я запитав, які є альтернативи. Вона порадила дочекатися 2018 року і не забувати про цю ідею. Минуло шість років. Я майже забув про цей проєкт, але працівники архіву дотримали свого слова і в квітні 2018 року зателефонували, нагадавши про нього. Я знову приїхав до Софії Арсеніївни. Вона чесно зізналася, що не має чіткого бачення щодо реалізації проєкту, але виявила готовність допомагати мені та колегам. На той час у мене також не було чіткого плану дій. Однак, знаючи багатьох людей зі свого села, я вирішив почати саме з Калинівки. У 2018 році головою села Калинівка, яке тоді входило до складу Макарова, був Вадим Якович Токар – юрист за фахом та прихильник історії рідного краю.

Коли я звернувся до нього з 10 листами, він одразу запропонував допомогу у виготовленні муляжів. І 8 травня 2018 року відбулося перше вручення листів остарбайтерів їхнім родичам. Ця подія викликала значний резонанс у Макарові. Згодом чутки розповсюдилися іншими селами району, і наступні вручення відбулися у червні та жовтні 2018 року. Сільські голови почали звертатися до нас із проханням організувати вручення для їхніх громад.

Хочу зазначити, що перше вручення листів остарбайтерів у Макарові відбулося 8 травня 2018 року, а вже наступного дня, 9 травня, мені зателефонував ведучий радіо “Культура” Олександр Алфьоров і запропонував розповісти про цю подію в прямому ефірі.

Олександр Анатолійович Алфьоров — український історик, радіоведучий, громадський та політичний діяч, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, майор ЗСУ.

Під час радіоефіру з’ясувалося, що Олександр Алфьоров співпрацює з новоствореною всеукраїнською організацією “Пам’ять нації”. Після ефіру він повідомив, що засновники компанії “Пам’ять нації” розглядають можливість підтримки нашого проєкту. Через кілька тижнів він зв’язався зі мною, повідомивши, що “Пам’ять нації” бере на себе всі витрати проєкту “НепрOSTі листи”. Відтепер для вручення листів не потрібно було звертатися до сільської ради. Згодом компанія також надала нам необхідну техніку. Отже, з жовтня 2018 року ми розпочали вручення листів спільно з організацією “Пам’ять нації”.

Пізніше, 12 липня 2019 року, під час поїздки на вручення листів до села Копилів, мені зателефонувала представниця громадської організації “Сектор правди”, Марія Яремчук. Вона повідомила, що займається створенням документальних фільмів і зацікавлена у зйомках фільму про проєкт “НепрOSTі листи”.

Марія Яремчук – незалежна режисерка, продюсерка, журналістка, тренерка і громадська активістка у сфері культури.

Я погодився, і з липня 2019 року вона разом із знімальною групою почала документувати процес вручення листів.

Наш проєкт спочатку не мав назви, але за пропозицією Софії Арсеніївни та співробітників архіву він отримав назву “НепрOSTі листи”. Фактично, у проєкті брали участь четверо осіб: я як представник музею, Олександр Алфьоров від компанії “Пам’ять нації”, Марія Яремчук від організації “Сектор правди” та Софія Арсеніївна з ДАКО. Ми проводили вручення листів до січня 2020 року.

Наприкінці 2019 року представники Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України звернулися до мене з повідомленням про наявність листів, які вони хотіли б вручити, долучившись до нашого проєкту. Однак їхні листи не були систематизовані за географічною ознакою, що ускладнювало ідентифікацію місця походження. На початку 2020 року ми виявили серед них близько 10 листів з Макарівщини, які, звісно ж, були вручені. Згодом, через карантинні обмеження, проєкт тимчасово призупинився.

– Скільки листів ви вручили до початку карантину, спричиненого COVID-19, у березні 2020 року? Чи плануєте ви продовжувати проєкт “НепрOSTі листи”?

– За нашими підрахунками, до березня 2020 року ми провели близько 60 заходів і вручили 3000 листів остарбайтерів. Під час карантину ми з працівниками Державного архіву Київської області провели огляд фонду, де зберігаються листи, і виявили понад 10 000 листів, які ще чекають на своїх адресатів.

Наразі, завдяки систематизації листів за географічним принципом, яку провели співробітники ДАКО, працювати стало значно легше. Тому проєкт “НепрOSTі листи” розпочинає свою активну фазу. Ми отримали запити від кількох обласних архівів інших регіонів України, але поки що зосереджуємося на Київській області. Можливо, в майбутньому розглянемо розширення географії проєкту. До початку повномасштабної війни Український інститут національної пам’яті висловив готовність підтримати ініціативу, плануючи зробити проєкт “НепрOSTі листи” загальнодержавним. На жаль, події лютого 2022 року зруйнували ці плани.

– Який лист справив на вас найбільше враження? Можливо, ви пам’ятаєте обставини його вручення?

– Найбільше враження, мабуть, справляє те, що робиш вперше. Проте в рамках цього проєкту мене особливо вразило вручення листа авторці, яка була живою. Це сталося у травні 2019 року в селі Велика Стариця Бориспільського району. Ми також записали надзвичайно зворушливу історію цієї бабусі. Вона багато розповідала про примусові роботи в Німеччині. Виявилося, що вона часто писала листи додому, але жоден з них не дійшов до її села. Коли ми зачитали їй знайдений лист, вона детально описала, як саме його писала і з якої нагоди. Вона працювала у німецького господаря, який визначав, коли їй дозволено писати листи, надаючи спеціальні бланки. Щоб написати цього листа з привітанням для знайомого, їй довелося просити бланк у господаря поза робочим часом.

Ольга Ковбаса – відправниця отримала свій лист

– Як зараз розвивається проєкт? Які ваші плани на майбутнє?

– Ми не плануємо надовго вперед, оскільки вже маємо досвід, коли наші плани змінювалися під впливом непередбачуваних обставин. У березні 2020 року проєкт “НепрOSTі листи” досяг піку популярності: нас активно обговорювали, зверталися з пропозиціями співпраці, але пандемія COVID-19 внесла свої корективи. Лише в жовтні-листопаді 2020 року ми почали обережно відновлювати роботу, оскільки всі боялися масових зібрань для вручення листів. Без людських зібрань неможливо пояснити контекст цих листів та їх походження. Зазвичай я проводжу короткий огляд історії остарбайтерів, після чого відбувається вручення.

У 2020 році, зважаючи на обережність людей щодо масових зібрань, ми проводили персональні вручення в найближчих селах. Я особисто передавав листи адресатам.

Пізніше Олександр Алфьоров ініціював проведення вручення листів для села Миколаївка 31 грудня у Вишневому, де нам дозволили зібрати 15 осіб.

До 2022 року ми відновили темп роботи, нас знову помітили, навіть німецьке телебачення зняло сюжет про нас. Однак, повномасштабне вторгнення знову внесло хаос у наші плани.

Крім того, на початку повномасштабної війни в Макарівській громаді стався інцидент: під час активних бойових дій зник боєць територіальної оборони. Незважаючи на відсутність тіла, поширилися чутки про його насильницьку смерть. Згодом з Росії надійшов лист від нього, де він повідомляв, що живий, але хворий. Ця ситуація нагадала історію примусового вивезення людей на роботи. Мене осенила думка: через незнання власної історії ми змушені знову переживати її. Як казав один вислів: “Історія – це наука, яка карає за невивчені уроки”. Тому я знову вирішив, що люди мають знати про остарбайтерів. Я почав шукати партнерів для вручення листів. Випадок допоміг: до мене в музей зателефонував тодішній староста села Княжичі, Олександр Олександрович Шевчук, який, наскільки мені відомо, зараз є директором школи в Забір’ї.

Він побачив на сторінці музею у Facebook карту наступу російських військ, знайдену на нашій території, на якій було позначено село Княжичі. Олександр Олександрович попросив скопіювати карту, щоб, за його словами, мешканці села не розслаблялися, вважаючи, що війна їх не стосується. Він хотів показати їм, що Княжичі були в планах росіян, і що слід дякувати ЗСУ. Коли він приїхав до музею, ми розговорилися, я розповів йому про свою діяльність та показав листи остарбайтерів. У його дружини бабуся теж була остарбайтеркою з Вінницької області. Він запитав, чи є листи з його села. Щоб це з’ясувати, я звернувся до Державного архіву Київської області та знайшов листи з усіх сіл Боярської громади. Дізнавшись про це, Олександр Олександрович швидко ініціював усіх старост, і з червня 2024 року до січня 2025 року відбулося 8 вручень у населених пунктах Боярської громади. Усі були дуже зацікавлені.

21 червня захід в рамках проєкту відбувся в громадському центрі сіл Княжичі і Жорнівка

Особливо гучно, мабуть, пройшло вручення в Боярці, після якого я ще півтора місяця приймав дзвінки щодо персональних вручень у різних населених пунктах.

Завдяки вашому сюжету на медіа “Погляд” цьому передувала значна інформаційна кампанія. Отже, за результатами отриманої інформації ми плануємо наступні вручення. Особливу увагу приділяємо врученню листів живим авторам, адже невідомо, скільки ще років проживуть остарбайтери.

На жаль, у нас стався випадок, коли 95-річна остарбайтерка Оксана Орбанська із села Усівка Згурівського району не пережила активних бойових дій на початку повномасштабної війни, тому ми не встигли особисто вручити їй лист. Натомість її родичі виявили бажання отримати його. Копіюючи його, я з’ясував, що в архіві зберігається понад 200 листів від мешканців Усівки. Отже, найближчим часом це буде одне з найбільших вручень, оскільки вже понад 100 осіб виявили бажання отримати ці листи.

– Скільки загалом листів було вручено на Київщині за останній рік?

– За останній рік у Боярській громаді було вручено близько 300 листів, і ще 100 листів – особисто в окремих селах. Ми також практикуємо надсилання листів поштою, оскільки були випадки звернень від рідних з Дніпропетровської області, чиє коріння сягає Київщини, але вони не мають змоги приїхати. За 2024 рік було надіслано поштою близько 400 листів.

Розмову вела журналістка та ведуча Марія Марчук. Матеріал підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу — редакторка сайту Марина Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про актуальні події Київщини, України та світу – підписуйтесь на нас у YouTube. Також читайте нас та слідкуйте за оновленнями у Facebook Погляд Київщина та Instagram.

#історія #музей #культурна спадщина

Джерело: poglyad.tv