Макарів: Чому кияни втомлені від теми війни, попри готовність слухати – розмова з музейником

16.06.2026 Керівництво музеєм у воєнний час ставить перед собою численні завдання. Директор музею відповідає не лише за комплектування фондів, збереження експонатів та дослідження історичних постатей, але й за об’єктивне та достовірне висвітлення поточних подій.

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації докорінно змінило життя мільйонів українців. Для когось війна стала трагедією через втрату близьких, для когось – втратою житла, а для когось – поштовхом до переосмислення професійної діяльності. У місті Макарів, що на Київщині, боротьба за збереження історичної правди та пам’яті про події війни стала пріоритетним напрямком роботи місцевого музею. Директор закладу, історик та краєзнавець Віталій Гедз, з перших днів повномасштабної агресії долучився до процесу документування воєнних дій, збору свідчень військових та цивільних, а також збереження матеріальних артефактів та особистих історій. У другій частині ексклюзивного інтерв’ю для медіа “Погляд” він розповів про трансформацію життя своєї родини та громади після 24 лютого 2022 року, реалії перебування під окупацією та важливість збереження пам’яті про кожного загиблого захисника.

Це друга частина ексклюзивного інтерв’ю. Першу частину читайте за посиланням.

Документування задля збереження пам’яті

– Як змінилося Ваше особисте життя з 24 лютого 2022 року?

– Моя дружина часто згадує, що я до останнього не вірив у можливість повномасштабного збройного конфлікту.

Віталій Гедз разом із дружиною Катериною

Я допускав можливість провокацій та локальних сутичок, але не масштабного вторгнення. Багато мешканців Макарівської громади також вважали, що головний удар буде спрямований на Київ, а наше місто залишиться осторонь.

24 лютого я прокинувся доволі рано, проте жодних вибухів я чи моя родина не чули. Оскільки наше помешкання розташоване поблизу траси Київ – Житомир, ми спостерігали безперервний потік автомобілів у напрямку Житомира. Ознайомившись з актуальними новинами, я усвідомив, що розпочалася війна. У перші дні вторгнення ми не планували евакуацію. 24 та 25 лютого я продовжував виконувати свої робочі обов’язки у Макарові. Віддалені вибухи чулися в районі Бородянки, але Макарів, здавалося, не був у зоні безпосередньої загрози. Показовим прикладом такого сприйняття стала подія 25 лютого – відкриття продуктового магазину “Фреш Маркет” у місті, на яке зібралося багато місцевих жителів, оскільки інші магазини були порожні.

25 лютого я особистим автомобілем перевіз додому частину музейних експонатів, діючи на випадок непередбачених обставин. Кардинальні зміни розпочалися 27 лютого. О 14:00 годині над нашим будинком відбувся перший повітряний бій за участю гелікоптерів, який ми спостерігали на власні очі. Як з’ясувалося пізніше, український гелікоптер прикривав наземні сили, що охороняли трасу Київ – Житомир. Ця подія призвела до загибелі двох бійців – перших втрат на Макарівщині.

Варто зазначити, що російські війська активно знищували лінії електропередач, що призвело до відсутності електропостачання, доступу до інтернету та мобільного зв’язку з 28 лютого. Єдиним виходом було піднятися на другий поверх будинку та спрямувати телефон у бік Житомирської області. Час від часу з’являлася мережа Vodafone, що дозволяло передавати інформацію та переглядати новини.

27 та 28 лютого в Макарові ще не було активних бойових дій, але ми чули про знищення ворожих колон на трасі Київ – Житомир. Починаючи з 28 лютого, ми спостерігали ракетні обстріли з боку окупованих сіл у напрямку Макарова. 2 березня танки увійшли до нашого населеного пункту з боку Житомира по трасі Київ – Житомир. Спочатку нас охопив страх, оскільки бракувало інформації, і ми не знали, чи це російські війська. Однак, побачивши український прапор на БМП (бойова машина піхоти), ми відчули полегшення та надію на швидке завершення конфлікту. 6 березня почалися обстріли Калинівки, а авіаудари відбувалися за кілометр від нас. Ми сподівалися, що наше місто залишиться поза увагою ворога. Однак, контроль над Калинівкою, розташованою на трасі Київ – Житомир, надавав стратегічну перевагу. Тому десантники 95-ї бригади, обороняючи позиції, зазнавали значних втрат та обстрілів.

6 березня бійці 95-ї бригади повідомили нас, що не можуть гарантувати безпеку, і закликали, якщо у нас є діти, виїхати. Хоча ми не хотіли залишати свій дім, ми все ж таки евакуювалися. Мої батьки залишилися охороняти будинок, але через два дні були примусово евакуйовані бійцями 95-ї бригади, які наполягали на відсутності цивільних у зоні бойових дій. Ми відстежували події по телебаченню. Повернулися додому 7 квітня, одразу після дозволу.

Після повернення ми виявили, що ворожі установки “Град”, які не розірвалися, впали лише за 100 метрів від нашої вулиці в останній день боїв за Макарівщину, що свідчило про високий рівень небезпеки.

– Які дії були вжиті після повернення додому під час деокупації Київщини?

– Ми активно долучилися до процесу відбудови Макарівщини. Моя дружина до повномасштабного вторгнення працювала у дитячому садку “Теремок” у Макарові. Заклад двічі зазнав обстрілів: 6 березня – мінометних, 12 березня – з установок “Град”. 8 квітня ми вирушили розбирати завали садочка, оцінюючи можливість відновлення. Після цього я вирушив до музею, сподіваючись, що він уцілів. Однак, прибувши на місце, я побачив співробітників ДСНС, які повідомили про небезпеку доступу через невибухлі боєприпаси. Мені дозволили увійти до музею після 9 квітня. Будівля була без вікон та дверей, а дах пошкоджено. На щастя, жоден експонат не був викрадений. Як мені стало відомо, бійці 95-ї бригади, впізнавши музей, неодноразово відганяли мародерів, які намагалися проникнути на його територію.

– Ми спілкувалися з Вами в музеї у 2023 році. Тоді Ви активно досліджували події оборони Макарова під час повномасштабного вторгнення Росії. Як змінився музей відтоді? Які нові свідчення чи артефакти вдалося зібрати за останні півтора року?

– Процес документування триває. На жаль, попри понад три роки повномасштабної війни, нам ще не вдалося встановити імена всіх загиблих героїв Макарівщини. Ми також документуємо російські воєнні злочини, докладаючи зусиль для ідентифікації причетних осіб.

Щодо змін у музеї, то ми дещо переглянули його концепцію. Якщо у 2023 році основним завданням було показати обличчя ворога, щоб відвідувачі розуміли, проти кого ми боремося, то сьогодні ми зосереджуємося на постатях тих, хто боронив Макарівщину. Наша мета – представити мешканцям та гостям громади історії захисників, які віддали своє життя за свободу Макарова.

Під час проведення екскурсій для дітей я намагаюся донести думку, що наші загиблі герої були звичайними людьми, а не лише військовими. Я розповідаю про їхнє життя до війни. Наприклад, загиблий захисник Олександр Раковський у дитинстві захоплювався малюванням, і його мама передала нам багато його дитячих робіт.

Сергій Парахоненко був легкоатлетом, і його мати передала музею його нагороди.

Таким чином, діти бачать, що ці люди взяли до рук зброю для захисту, а до лютого 2022 року жили звичайним життям і не планували воювати.

Зміна концепції музею також зумовлена встановленням міцних, дружніх стосунків з родинами загиблих. Для батьків та дружин надзвичайно важливо, що пам’ять про їхніх близьких зберігається. Були випадки, коли діти приходили до музею, щоб поговорити про свого полеглого батька.

 – Скільки історій Вам вже вдалося зібрати?

– Я не вів точного обліку. Цивільних історій зібрано відносно небагато. Я зосередився на тому, щоб представити по одній історії з кожного населеного пункту Макарівської громади, який зазнав окупації. Загалом, враховуючи 20 окупованих населених пунктів та близько 10% території Макарова, зібрано близько 50 цивільних свідчень.

Останні півроку я приділяв основну увагу історії військових, усвідомлюючи гостру потребу в цьому. Наразі мені відомо про 39 загиблих бійців та чотирьох зниклих безвісти з 95-ї бригади, а також 25 загиблих та одного зниклого безвісти з 14-ї бригади. Майже всі історії цих військових задокументовані. Загалом, враховуючи цивільні та військові свідчення, зібрано близько 200 спогадів.

– Продовженням цієї роботи стала Ваша інтерактивна Книга пам’яті. Як з’явилася ця ідея?

– Прагнення якомога повніше наповнити Книгу пам’яті стимулювало нас до активного збору історій. Ідея її створення виникла ще під час моєї роботи в Музеї Другої світової війни у Києві. Там я помітив, що переважно онуки шукали інформацію про своїх дідусів та прадідів. Я усвідомив, що без негайного створення Книги пам’яті, інформація може бути втрачена з часом. Тому вирішили працювати “по гарячих слідах”. Також було прийнято рішення зібрати максимальну кількість даних про полеглих захисників. Отримані дані виникло бажання презентувати громадськості. Я бачив потребу в тому, щоб діти знали, кому вони мають бути вдячні за можливість навчатися та жити мирним життям. Ми розглядали різні формати реалізації. Паперова книга не здавалася оптимальною, оскільки не передбачала можливості внесення змін або доповнень. Варіант вебсайту також мав обмеження, пов’язані з відсутністю доступу до інтернету чи цифровими навичками у деяких людей. Через рік я зрозумів, що місця загибелі близьких є особливо болючими для їхніх родин. Відповідно до українських традицій, родини відвідують ці місця щороку. Отже, стало очевидним, що на місцях загибелі має бути розміщена інформація, яка дозволить родинам віддати шану. Спілкування з колегами з інших музеїв та участь у конференціях допомогли сформувати ідею інтерактивного сенсорного кіоску, який відповідав усім нашим вимогам. Він є доступним для широкого загалу та простим у використанні. Розташування кіоску поблизу місць, куди родини можуть прийти, вшанувати пам’ять та поспілкуватися, є символічним.

 – Як триває ця робота зараз? Чи є вже певні успіхи?

– Ми досягли значних успіхів завдяки співпраці з медіа “Погляд”, особливо після виходу сюжету про нашу роботу.

Після виходу сюжету, який отримав чимало переглядів, до нас почали звертатися родичі загиблих. Завдяки цьому сюжету та зверненням родин, протягом місяця Книга пам’яті була доповнена інформацією про всіх бійців 14-ї та 95-ї бригад, а також тероборони. Це стимулювало нас до активнішої роботи над розділом, присвяченим землякам. Станом на квітень 2025 року було внесено 197 осіб.

Основна мета – зберегти правдиву історію

– Що для Вас означає бути директором музею в умовах війни?

– Воєнний час ставить перед музейною справою надзвичайно складні завдання. Роль директора музею виходить за межі організації екскурсій, комплектування фондів та написання біографічних довідок. Наразі пріоритетним завданням є максимально точне та об’єктивне документування подій лютого-березня 2022 року.

 – Як триває дослідження оборони Макарова? Чи співпрацюєте з місцевими жителями та військовими? Чи передають Вам якісь експонати?

– Майже щотижня місцеві жителі знаходять та передають нам нові матеріали. Ми постійно співпрацюємо з громадою для встановлення точної хронології подій 33-денної окупації. Наша мета – відобразити не лише події в Макарові, а й життя в усіх населених пунктах, що перебували під окупацією. Встановлення послідовності подій є складним завданням, оскільки люди часто плутають дати, не відстежуючи чітко часових проміжків. Крім того, існує проблема різночитань одних і тих самих подій. Як історики, ми прагнемо представити правдиву картину, яка задовольнила б усі сторони. Іноді я маю до чотирьох різних інтерпретацій однієї події, але мушу знайти спосіб представити її так, щоб уникнути конфліктів та претензій у майбутньому. Це стосується і експозиції: без особистих речей героя неможливо повноцінно розповісти про його історію. Тому ми звертаємося до людей з проханням передавати предмети тих, про кого вони хотіли б почути розповідь.

– Які ще відгуки отримуєте від відвідувачів?

– Відгуки різноманітні. У березні цього року представник туристичного товариства звернувся до мене. Він зазначив, що часто організовує поїздки на Київщину для літніх людей, але ніколи не включав у маршрути місця бойових дій. Він висловив бажання спробувати, але водночас боявся негативної реакції, оскільки, на його думку, люди не готові сприймати інформацію про війну, або ж ставляться до неї з великою критикою. Його колеги порадили звернутися до нашого музею, відзначаючи мою здатність адаптувати розповідь до кожної групи відвідувачів. 7 березня ця група відвідала музей. Мушу визнати, спочатку відвідувачі були насторожені. Вони ще не усвідомлювали, куди прийшли, але вже були напружені, знаючи, що розмова йтиме про війну. Спочатку вони планували 40-хвилинну екскурсію, але згодом, зацікавившись, ставили численні запитання, і екскурсія тривала значно довше.

– Чи відстежуєте Ви коментарі та відгуки від відвідувачів?

– Так, я намагаюся відстежувати коментарі у соціальних мережах та враховувати їх у своїй подальшій роботі.

– Не можу не запитати про Вашу діяльність у медіа. Ви є головним редактором інформаційного агентства “MKV”. Розкажіть, як з’явилася ця робота та чи допомагає вона у діяльності музею?

 – Ще під час роботи старшим науковим співробітником у Національному музеї історії України у Другій світовій війні, я активно брав участь у підготовці низки книг, зокрема, входив до редакційної колегії, займався редагуванням та написанням статей. Коли я очолив Макарівський історико-краєзнавчий музей, я усвідомив, що основними джерелами інформації та експонатів є особи, віком від 45 років. Саме ця вікова група може поділитися родинними історіями та передати предмети для музею. Плануючи свою роботу, я прагнув знайти ефективні шляхи комунікації з цією аудиторією та задовольнити їхні потреби. Звісно, мешканцям віддалених сіл Макарівської громади складно дістатися до музею. Я розглядав варіант проведення виїзних виставок, але для цього потрібно було б організувати збір місцевих мешканців. Згодом мені запропонували створити газету при музеї, яку читали б переважно пенсіонери. У газеті можна було б публікувати матеріали, цікаві для аудиторії 45+. Так з’явився “Макарівський вісник”, де ми почали висвітлювати діяльність музею, публікувати цікаві історії з життя громади та закликати до співпраці. Оскільки музей не був самостійною юридичною особою, постала потреба у створенні окремого інформаційного агентства для видання газети. Перший номер вийшов 15 липня 2021 року. Початок роботи був непростим, а згодом розпочалася війна. На 24 лютого був запланований вихід чергового номера, але його було опубліковано лише в липні 2022 року. Я сумнівався, чи буде газета цікава людям у воєнний час, але наступні роки показали, що ми робимо важливу справу. У 2024 році кількість передплатників газети сягала 600 осіб, що є значним показником для видання такого масштабу.

– Ви є істориком та краєзнавцем. Чи вдалося Вам за останні роки здійснити якісь цікаві відкриття?

– Найбільш значущим з моїх останніх відкриттів як історика є уточнення дати заснування Макарова. Археологічні розкопки на території городища у 1973 році підтвердили проживання людей у Х-ХІ століттях, але хто саме там жив і як довго, залишається невідомим. Місцеві історики в радянський період встановили дату заснування Макарова як 1506 рік, що базувалося на першій письмовій згадці про поселення. Наприкінці минулого року, завдяки пошуковій роботі та співпраці з Національним музеєм історії України, вдалося виявити документи, які свідчать про існування Макарова вже у 1482 році. Деякі історики вважають, що вік поселення можна збільшити на 100 років, оскільки воно формувалося поступово. Наразі ми “омолодили” дату заснування на 30 років.

– На завершення нашої розмови, якби Вам надали значне фінансування, які проєкти Ви б реалізували в першу чергу?

– За наявності фінансування, я б насамперед зосередився на створенні сучасного музейного комплексу з інтегрованим історичним центром та встановленні пам’ятника всім полеглим захисникам та учасникам оборони Макарова. У нас є відповідне місце та можливості, але бракує коштів. Реалізація цих проєктів дозволила б нам створити провідний музей історії російсько-української війни.

Розмову вела журналістка та ведуча Марія Марчук. Матеріал підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Публікацію здійснила редакторка сайту Марина Литвиненко.

Щоб першими дізнаватися про найсвіжіші події Київщини, України та світу, підписуйтесь на нас у YouTube. Також слідкуйте за оновленнями та підписуйтесь на наші сторінки у Facebook Погляд Київщина та Instagram.

Інформація підготовлена на основі матеріалів: poglyad.tv