Есе створено в рамках фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт втілюється за медійної підтримки Суспільне Культура.
У зірки українського письменства Оксани Забужко є вірш "Прип'ять. Natura Morta", де закарбовано образ покинутого житла в Прип'яті. Я звертаюсь до нього кожного квітня:
Увійдіть! Увійдіть, подивіться — нікого немає!..
(Лиш повітря, надихане, зрослось —
немов танком по ньому проїхались).
Ах, ще светр недоплетений пальці чиїсь ще відчуває,
І відкрита книжка — в позначках від нігтів чиїхось!
Після періоду тиші, щирої неправди, замовчування фактів про те, що трапилося в ніч на 26 квітня на Чорнобильській АС, влада віддала указ вивезти жителів із міст Чорнобиль та Прип'ять.
"Вніманіє! Вніманіє!" , — лунав механічний російський голос із динаміка з командою зібрати все своє життя в одну валізу і виїхати, залишивши домашніх тварин, будівлі, знайомих, спочатку на невеликий час, у міста та села Київщини, а потім і остаточно — в Суми, Переяслав, Київ, Бровари.
Чи це був дім? Той, що залишився в зоні радіації?
Житло стало радіоактивним: мізерні дитячі забавки, незграбний радянський одяг, ідентичний посуд тепер могли вбивати. Хоча майже ніхто з мешканців поблизу ЧАЕС не розумів, як впливає радіація і як обійти або зменшити радіоактивне зараження.
Через роки помешкання тих, кого евакуювали швидко, стануть забавою для іноземних туристів та сталкерів, які проникатимуть у зону у пошуках пригод. Зірване життя в покинутих містах буде показане, а власники цього життя отримають статус "переселенців". Тих, хто продовжить жити у першій та другій зоні, які будуть підлягати вивезенню, назвуть "самоселами". Ті, хто залишиться жити у третій та четвертій зонах, отримають документ "постраждалого" від катастрофи на ЧАЕС. У мене є такий документ третьої категорії. Зелена книжечка, яка згідно із законодавством України дає мені різні привілеї, наприклад чорнобильську стипендію, коли я вчилася в університеті.
Я з’явилася на світ далеко від того, що мало бути моїм домом, на землі прабабусі на Вінниччині, яка збудувала сама хату після того, як 1937 року зник мій прадід Микола, з грецьким корінням і грецьким обличчям. Ліжком для мене була стара бабусина скриня, в яку вона складала ткані чорні килими з червоними трояндами в бессарабському стилі. На білих стінах відсвічував великий виноградник, який обвивав будівлю зліва і з якого прабабуся Настася робила чудове червоне вино та складала його у великому підвалі під будинком, що нагадував мені укриття.
Чи це був дім? Той, де я навчилася дихати на повні груди?
Я народилася в одному місці, виросла в іншому, а у свідоцтві про народження вказане взагалі третє місце народження — це визначило все моє життя і постійні пошуки дому. Згодом до цієї трійці додалася і четверта складова — Італія. Я завжди гадала, що це прадідова середземноморська кров підштовхувала мене до мандрів, скільки себе пам’ятаю.
Я росла в третій зоні, а наш район навколо руйнувався, як руйнуються радіонукліди. Люди покидали домівки, села гинули одне за одним. Я бачила, як гинуло місто Поліське, куди щороку ми їздили до лікарні перевіряти свої збільшені від радіації щитовидки. Лікарі рекомендували не їсти взагалі або їсти менше того, що ми вирощували на городах, в садах і знаходили в лісі, але в скрутні дев’яності то були чи не єдині делікатеси, а іноді навіть єдина їжа. Нас називали "дітьми Чорнобиля" або "чорнобильськими дітьми".
Дім став непривітним, місцем, що не могло мене убезпечити. Мій обрій — поліські ліси та поля — міг мене вбити, ненавмисне — він теж боровся з радіаційними ранами.
Чи це був дім? Той, де я пішла до школи в незалежній Україні?
Раз на рік, після Великодня, трасою, якою їздили евакуаційні автобуси 1986-го, а 2022-го їздитимуть російські танки, переселенці поверталися в наш район на поминальні дні. Наводили порядок на могилах, бачилися з колишніми сусідами, яких порозкидало по всій Україні. Щороку їх ставало менше, тому що переселенці вмирали, як говорили тоді, від туги, а насправді від радіації. Їхні помешкання заростали деревами, падали додолу цеглою, залишалися стояти гордо вгору тільки піччю, яка й досі зберігала аромат хліба та пиріжків — природа брала своє, поглинаючи все навколо жадібною зеленою стихією.
Я зустрічала переселенців у дитячих таборах, куди дітей Чорнобиля возили щороку на оздоровлення. Ми впізнавали одне одного за характерним поліським говором: "квїтки", "бїлий", "вун".
З середини дев'яностих як дитина Чорнобиля я проводила літні місяці в Італії — прадідова кров звала до Середземномор'я. Я приїжджала в італійське містечко в регіоні Трентіно, знаходила у шухляді свої ключі, свій мобільний і починала жити іншим життям, вбирати іншу культуру, розмовляти іншою мовою, яка щороку ставала ближчою.
Чи це був дім? Той, який показав мені свободу і Європу?
Коли 2014-го українці в Донецьку, Луганську та Криму знову пакували життя в одну валізу, я дала шанс Італії стати домом, а 2022-го український дім покликав мене назад і поставив мені питання ребром: де твій дім?
Українці знову складали своє життя в одну валізу. У Маріуполі, у Херсоні, у Харкові й знову ж таки в окупованій Чорнобильській зоні, де росіяни зайняли Чорнобильську АЕС та почали рили траншеї у Рудому лісі — найбільш радіоактивному місці на планеті.
Житло знову перестало бути захистом. Житло знову могло тебе вбити. Завалити уламками від російської ракети, поки ти спиш у своєму ліжку або п’єш ранкову каву на кухні.
"Де дім? Що таке дім?" — запитували ми себе. Я — коли вперше у серпні 2022-го автобусом в’їжджала вночі в Україну з Польщі. Коли італійська витісняла українську під час розмов з друзями й батьками. Я питала себе, куди поділася італійська версія мене, коли проводила багато часу в Україні. Та, яка жестикулює, говорить більше, ніж зазвичай розмовляють українці, їсть за розкладом і не звикла до такого швидкого українського обслуговування. Питала себе і тоді, коли поверталася до Італії, де навігація мені була настільки знайомою, що я могла наосліп дістатися з аеропорту до квартири і з квартири до університету, на відміну від Києва, де почала забувати назви вулиць та номери маршруток, які їздять туди, куди мені потрібно.
Я писала роман про пошуки дому, описувала кожен дім у подробицях, дала назви кожному дому: дім з виноградником, дім із піску, дім, де було більше дверей, ніж стін, дім, який висить у повітрі, а знайшла дім у людях — найближчих і найрідніших.
Коли матеріальне стало другорядним, коли навчилася дуже швидко змінювати й пристосовувати свій гардероб до нових умов, коли бібліотека, яку збирала книжку до книжки, не змогла вміститися в одну валізу і розійшлася між друзями та українськими бібліотеками в Італії, дім зосередився в людях. У тих, хто пам’ятає тебе малою, хто має з тобою спільні захоплення, хто точно посміється з українського мема про бавовну, хто вболіває разом з тобою за українську збірну з футболу і за Еліну Світоліну та Марту Костюк на світових кортах. У тих, з ким можна помовчати, бо тебе розуміють без перекладу, з ким разом можна пережити втрати та віднайти заново сили.
Дім у тих, хто спільно з тобою просуває українські наративи в Італії, хто попри всі ризики нічого на цьому не заробити публікує українські переклади, організовує українські події, не дуже розуміючи мову, але маючи співчуття, хто пропонує нарешті перейти від написання Chernobyl до Chornobyl. Дім в Києві та у Львові. Дім в Лондоні та Парижі. Дім у Канаді та Трентіно. Дім у Мілані, де після всіх денних пригод, вдома на мене чекають українські меми, український YouTube, Megogo, футбол та теніс і найрідніші обійми.
Життя українців знову виставлене на показ, воно стало атракціоном світових фотографів та журналістів. Російські ракети роздягають українські будинки, оголюють цілі під’їзди, квартири, притулки. Дім став неміцним, але водночас і міцним.
"І ти ніколи
запам’ятай, ніколи
не будеш без свого дому", — заповідала Вікторія Амеліна.
Питання, які ми собі ставили в пошуках дому, поступово віднаходять свої відповіді, одне стало вже точно очевидним: коли ми знаємо, де дім, ми його вже ніколи не віддамо.
Слідкуйте за нами у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]