Нещодавно родина Ращуків поповнилася сином.
Артистка Вікторія Білан-Ращук, котра здобула популярність завдяки ролям у телесеріалах “Свати” і “Папік”, з початком широкомасштабної агресії підписала контракт як доброволець, щоб знаходитись поруч з чоловіком, актором Володимиром Ращуком, який обороняє країну з перших днів. Вона згадала, як завдяки молитвам вберегла коханого, а в театрі на неї писали скарги, а директор Михайло Резнікович звільнив через її підтримку Майдану. Про це вона поділилася в розмові з OBOZ.UA.
Щоб я тебе тут більше не бачив!
Через чотири дні після чоловіка теж пішла на фронт.
Вікторія Білан-Ращук у перші дні війни вирішила, що її місце також на передовій, тому вирушила слідом за чоловіком. Незважаючи на всі перепони, опинилася поряд з ним на “нулі”. Але Володимир не дуже зрадів її появі.
“Він пішов добровольцем 24 лютого, а я – 28. Спершу мені запропонували працювати у медичній сфері, але я сказала, що в цьому не розбираюся, тому краще направити туди, де я можу бути корисною. Була на кухні, потім трохи поїздила на навчання зі стрільби, а згодом поїхала до чоловіка в Сєвєродонецьк. Хоч і під виглядом волонтера, але готувалася – у повній амуніції, оскільки планувала залишитися. Приїхала вночі до нього на “нуль”. Він сказав: “Щоб я тебе тут більше не бачив! Їдь додому, у штабі багато роботи, ще й за тебе хвилюватимусь”.
Як я його проводжала на фронт? Звісно, плакала. Відчувала страх, нестерпний біль, розпач, були безсонні ночі. Але дочка сказала: “Мамо, треба вірити, що він повернеться. І це від тебе залежить: якщо віритимеш – він виживе. Якщо думатимеш про погане – буде погано”, – ділиться спогадами акторка.
Але Вікторію теж можна зрозуміти. Для неї немає жодної хвилини, коли б вона не переживала за долю коханого. А в ті моменти, коли у нього відбуваються найжорстокіші бої, вона відчуває небезпеку усім єством. Запевняє, що рятують лише молитви та віра.
“Постійно відчувала, коли у них був бій, коли йому було скрутно. Всередині починалося щось дуже пекуче – до нудоти, до переляку, така тривога, яку неможливо здолати нічим. Тоді я щосили починала молитися і вірила, що це допоможе. Вдома все було в іконах, оселя пропахла ладаном.
Ми повінчані – уклали церковний шлюб перед його від’їздом на Донбас. Хотіли це зробити раніше, в горах, у традиційних українських костюмах: він у донбаській символіці, я – у франківській, звідки я родом. Ми довго все обмірковували, а потім почалася війна. Тож довелося зробити все швидко, поки він не поїхав. Нам навіть дали дозвіл обвінчатися під час посту.
Володимир зізнавався, що мої молитви не раз рятували йому життя. Одного разу в Сєвєродонецьку, у червні 2022 року. Йшов бій: одна куля поранила його побратима і другого, а інша – у нього, але пролетіла через руку та бік. Його товариш загинув. Коли я це дізналася, я так жахливо кричала від горя. Ми всі дуже любили цього хлопця – він був нам як син, йому був лише 21 рік.
Він та Володимир були разом від початку війни, познайомилися там та стали дуже близькими. Сергій був надзвичайно порядною людиною: добрий, свідомий, з високими цінностями. Мені дуже прикро, що такі люди гинуть, – їм би будувати нашу країну. Його дружина зараз мешкає в Івано-Франківську”, – розповідає Вікторія.
Нам дозволили повінчатися під час посту.
В театрі залишилися ті, кого називають ждунами
До війни вона працювала акторкою в театрі російської драми імені Лесі Українки. На той час його очолював Михайло Резнікович, який ніколи не приховував своїх проросійських симпатій і був членом партії “Регіонів”. Тому з імовірними політичними опонентами розправлявся майже як за радянських часів – звільняв. Саме через свої переконання Білан-Ращук втратила роботу.
“Почався Майдан, ми з Володимиром активно туди ходили. Він був учнем Резніковича, тому його не звільнили, а мене – так. Сказали, що такі, як я, йому не до вподоби. Він же був з Партії регіонів. Пам’ятаю, я дуже плакала і не розуміла, чому це так несправедливо.
Чи дозволяли говорити про Майдан у театрі? Ні, але я почала активно висловлюватися, на вході віталася: “Слава Україні!” Поза сценою розмовляла лише українською, вдягала вишиванки. І на мене почали складати доноси. Чи знаю, хто це робив? Маю підозри. Там і досі, попри те, що життя театру змінилося на краще, – я часто спілкуюся і з адміністрацією, і з акторами, – залишилися ті, кого називають “ждунами”. Це для всіх очевидно”, – підсумовує акторка.
