Як скромним українським коням дісталися корми знаменитих рисаків 07.11.2023 19:41 Укрінформ Журналіст Укрінформу провів день на стайні столичного іподрому. Те що, зробив його колектив під час Великої війни, інакше як подвигом – не назвеш
Це було як потрапити у старий фільм. Спочатку фільм «Іподром», який знімався в 70-х Одеською кіностудією саме тут на столичному іподромі на Теремках. Радянський фільм, у якому незвично та сміливо привідкривався світ іподромних змагань, коней, наїздників, тоталізатора. Я підіймаюся на трибуну, дивлюся на доріжки, якими бігають коні з качалкою (таким якби візочком, у якому сидить наїздник), а потім дивлюся у вікна великої споруди, тут був касовий зал, де робилися ставки…Зал, «серце» тоталізатору, був зачинений, а у війну – там був штаб тероборони. Це типова радянська споруда зі скла та бетону, крізь великі вікна видно вітражі на протилежній стороні.
Київський іподром
Я повертаюся на трибуну і слухаю розповідь судді іподромних змагань Євгена Дряпаченка:
– Оце доріжки для заїздів коней «з качалкою». Такі змагання і називаються перегони рисаків. А там, трохи далі, конкурні поля для вершників. Щоб ви не плутали: ті, хто сидить у качалці – наїздники, ті хто сидить на коні верхи – жокеї. У радянські часи іподром був місцем для випробовування коней саме рисистих порід, тих, що їздять з качалкою. Тут у десяти стайнях стояли чотири сотні коней, це були коні з державних конезаводів, вони змагалися, люди грали в тоталізатор і коням-переможцям (конезаводам, тобто) йшла частина призового фонду. Власне тоталізатор – фінансовий драйвер розвитку конегосподарств і іподромів. Бачте, он ту качалку? (Євген показує жвавого коня, який летить по другій «полосі») То один з найстарших наїзників Спиридон Ксенофонтов. Після початку війни він приїхав у Київ з Харкова, там дуже постраждало його помешкання. Пану Спірідону 82 роки, а він ще й змагання виграє! За ним майстер-наїзник Людмила Хлопцева, вона стала наїзником, бувши дипломованим зоотехніком, працювала спеціалістом іподрому, але любов до коней перемогла.
Коні біжать в ощадливому режимі, сезон закінчився. Он там через поле розташовані стайні. Вони тут часто виконують функції, скажімо так, «готелів» для коней і тренувальних центрів. Адже там стоять і приватні коні, і коні поліції, і муніципальні. І утримання приватних коней – це для іподрому частина його доходів.
Ми спускаємося з трибуни і йдемо прямо через поле до стаєнь. По дорозі з паном Євгеном вітаються співробітники, наїзники – видно, що кіннотна спільнота товаришує між собою.
– А коні спілкуються між собою? – питаю суддю.
– Так, – посміхається він, – в історії був кінь-переможець Улов, так він вигравав призи лише, якщо разом з ним привозили його друга, безпородного коня із сусіднього денника. Коні й люди, коні й звірі, коні коти – це спілкування дуже романтичне, описане в літературі багато разів.
Євген Дряпаченко, суддя іподромних змагань
Я приходжу в стайню і тут, наче у продовженні фільму «Іподром», з’являється гарна і спортивна наїзниця.
– Я – Ольга Бондар, заступниця директора іподрому, – посміхається вона.
У давньому фільмі жінка – робітниця стайні, була просто романтичною героїнею, а тут – ціла заступниця директора іподрому, причому не у діловому костюмі і в адмінбудівлі, а наїзниця у відповідному костюмі. Через хвилину вона відкриває денник («кімнату» коня у стайні) і починає перев’язувати його «пожильцю» ноги гарним жовтим еластичним бинтом. Навіщо? Нижня частина кінцівок коня називається «бабка» (це як гомілковостоп), там у коня дуже тонка кістка, це місце найбільш травматично небезпечне під час жвавої рисі, тому ось так запобігають.
Ольга Бондар, заступниця директора іподрома
А потім ми йдемо до її кімнатки прямо тут, при стайні. У кабінеті стоять десятки кубків, Ольга – переможниця багатьох українських та міжнародних змагань. Вона, до речі, математик за освітою, 30 років тому прийшла сюди покататися верхи, згадуючи дитяче спортивне захоплення, а потім стала їздити, як спортсменка, потім – працювати на іподромі, спочатку, як тренер, а потім, в адміністрації. Ольга пам’ятає і занепад Київського іподрому, і успіхи.
– В радянський час це було стабільне підприємство із налагодженою схемою фінансування. Після падіння союзу було не до коней. Приватних власників коней було мало. А ще у нас «відгризли» землю у Бобриці, де було підсобне господарство, і де ми заготовляли овес та сіно для раціону коней. Але ж, попри всі негаразди, завжди були люди, які й коней любили, і біга. Конезаводи теж продовжували існувати, поставляючи нам коней для випробування, біга також… Іподрому було непросто, але ми раді, що ми живі, бо шукали нові способи заробітку. Наприклад, кількість коней рисаків на утриманні зменшилася, в стайні з’явилися вільні місця і ми поставили туди коней приватних власників, які хотіли їздити верхи. Тобто утримання коней приватних це частина наших надходжень, – розповідає пані Ольга.
– Скажіть, – я раптом пригадала фільм «Секретаріат» про найбільш знаменитого коня у США та й у світі, – у фільмі той кінь вигравав всі світові змагання не в останню чергу тому, що дуже любив свою власницю. Вона прямо так і говорила з ним – довірливо. Вам щось подібне знайоме?
– Так, – Ольга посміхається, – тут на стайні є мій кінь Громобой, тричі вінчаний, він виграв змагання у два роки, три й в старшому віці. І перемоги – це результат нашої роботи і… спілкування. Він міг бешкетувати на тренування, деколи хотів домінувати, пару разу викидав мене з качалки і при цьому сам лякався. Я крок за кроком вибудовувала наш «діалог», і коли Громобой виходив на змагання, всі жарти закінчувалися, він йшов до перемоги. У нього теж серце чемпіона, і він знав, що я знала про це.
СТАЙНЯ ЧАСІВ ЯНУКОВИЧА: ПОКИ ДИРЕКТОР НАКОПИЧУВАВ БОРГИ, КОНІ ТА ЛЮДИ МАЛИ ХОДИТИ СТРОЄМ
– Ок, а якщо повертатися, власне, до іподрому, – продовжую розпитувати я.
– З 2012 року я тут є головною по стайні. Стайня не лише місце утримання коней, це своєрідний тренувальний центр. А директором іподрому за Януковича стала людина, яка до того керувала пенітенціарною системою України. Його відправили на іподром, що називається, «пересидіти», і він завів дуже суворі порядки.
– Коні мали шикуватися і ходити строєм як у тюрмі?
– Люди точно мали боятися та думати про те, щоб не зробити зайвого кроку. Я була одним з центрів спротиву такому ставленню, очолила профспілку. І раптом директор пропонує мені очолити іподром. Це було несподівано, але я знаю це місце, коней, людей, процеси, нюанси. Потім з’ясувалося, що мені дали очолити підприємство, перед тим накопичивши боргів. 800 тисяч гривень боргу було зроблено попередниками, думаю, задля того, щоб продати підприємство за борги. Щодня мені приходили рішення судових інстанцій. Все було налаштовано на те, щоб іподром збанкрутував. Але я зв’язалася із власниками конезаводів і попросила «покидати» на рахунок гроші наперед, передоплатою. Іподром же завжди працює у зв’язці із конезаводами. Так ми вирулили. Рік і дев’ять місяців я була керівником іподрому. У 2018 році, коли прислали нового директора, боргів у нас уже не було… А я стала заступницею директора і це мене влаштовує, бо я маю більше часу на коней.
Ольга Бондар, заступниця директора іподрома
Ольга у якийсь момент відходить поговорити із коневласником, і я бачу симпатичного хлопця, який стоїть біля «денника». Він не представляється і просить не фотографувати його, бо саме в цей час «прогулює роботу», бо прийшов провідати свого коня. Втім поговорити не відмовляється.
– Я думала, що коневласники – самі бізнесмени, у них же шефа немає, – кажу я хлопцю.
– Ні. Наш сусід, власник як і я, айтішник, далі – кінь військового стоїть, далі – поліцейського, далі хлопця, який займається продажами. Коня не так дорого купити, просто треба мати вісім-десять тисяч гривень на місяць, щоб його утримувати. Ну і на старт, бачте, ми накупили всіляких штук для кінської гігієни. Я цього коня своїй дівчині подарував, – ділиться з нами відвідувач стайні, – Цього коня у війну покинули господарі. Ми прийшли сюди поволонтерити, подоглядати, а він нам так сподобався, що моя подруга захотіла його у власність. Ми не їздимо верхи, але хочемо, щоб наш кінь став спортсменом. Щоб ставити його на біга.
ВІЙНА: НА КИЇВЩИНІ МАМИ ЗІ СТРАХУ КИДАЛИСЯ НА ЖЕРЕБ’ЯТ І БАГАТО МАЛЮКІВ ЗАГИНУЛО
Ольга повертається і я розпитую її що тут було, як почалася Велика війна.
– Це був один з найтяжчих періодів, – каже Ольга, – тут стояло 310 коней, приватних та державних. Багато власників евакуювалося. Деякі з них зникли на кілька місяців. Одиниці з них потім забрали своїх коней. З рештою коней залишилося зо два десятки людей. А біля них слід бути цілодобово. Всім було страшно. І треба було десь закуповувати сіно, овес. Зазвичай про це мають дбати власники, але навіть, якщо вони були готові платити, то не могли привезти. Нам тоді довелося зменшити коням пайку. В принципі, це логічно, бо коли коні не тренуються, то вони менше витрачають енергії.
Але ми не знали, скільки нам треба протриматися. Звернулися до людей з проханням про донати. І нам почали допомагати, на ці донати ми закуповували корма, їздили в села по тих напрямках, де не було росіян і звідки можна було привезти. По корми їздив «камаз», і ми розподіляли це між всіма конями – нашими, приватними.
Київський іподром
Потім на мій заклик надійшла допомога з-за кордону. Це були гранули шведської фірми, які допомогли закупити німецькі кіннотники. Той іподром у Швеції, займається рисистими конями, і допомогу шведи надсилали, як для рисистих коней. Фурами. Ми першу фуру розподіляли між всіма. У нас же були і коні хоббі класу, непородисті, літні, були коні міліції. І всі – всі отримували у перший місяць дорогі корма класу крафт, яким годують у найкращих стайнях світу. Більшість з наших коней ніколи в життя такого корму б не їли…
Як цей корм зайшов коням? По коню видно, коли він задоволений. Він тоді блищить, в яблуках. Адже яблука не лише окрас, яблука йдуть, коли кінь у гарній формі.
До 4 квітня 2022-го кожен день був, як останній. Тут було чути обстріли… Племенній фірмі «Рода» у Макарівському районі було ще гірше. Там було 70 коней і двоє людей, які не знали, чи залишаться живі, бо окупація. Там господарство було прямо під перехресним вогнем. І багато жереб’ят загинуло, бо вони тільки народилися. І коли починали стріляти, то мами у паніці стрибали на малюків.
А ми, окрім того, що шукали їжу, шукали тирсу, адже коні не можуть стояти на голому бетоні. Тим часом європейці знову вирішили нам допомогти – продали лот на аукціоні, случку з жеребцем Махараджа, щоб допомогти київському іподрому. Право случки було продано за 120 тисяч крон і це була ціна вища за ринкову. Її купив відомий шведський спортсмен… Ми зберегли ці кошти, вони на рахунку іподрому, бо ж слід виживати не лише коням, а й підприємству…
Київський іподром
Я думаю, що життя київського іподрому рід час Великої війни – по напруженості, «слізності» сюжетів, по обвалу труднощів і проблем – куди як крутіше за кіносюжети. Так, тут не було детектива, пов’язаного із вбивством наїзника, як у фільмі «Іподром», але наш іподром пройшов по краю, був у кроці від повного банкрутства. І ми не знаємо, як би повівся в такій ситуації директор буцегарень часів Януковича, якби не революція Гідності. Тут нема коней, класу Секретаріату, який на своєрідному конячому IPO (його власниця на піку форми примудрялася продавати акції від майбутніх случок) був оцінений за 6,8 млн доларів, але случка найкращого у світі жеребця таки була куплена за свідомо завищену ціну, щоб допомогти українським коням вижити. А який ще, скажіть, іподром пережив стільки революцій, змін форм власності та цю Велику війну… І при цьому, ще й маючи перемоги – у кабінеті Ольги Бондар на полицях під сотню кубків…
Буває, що сюди з Франції привозять рисаків, які перестали бути в топах, і яких на київському іподромі чекає цікаве та насичене життя.
Ольга якраз стояла в деннику такого «француза» – Драгона Д’Авріля, на якому їздить зараз.
– Це кінь-професор, – каже пані Ольга, – все знає, йому тільки треба навчитися довіряти. Д’Авріль, четвертий сезон найкращий рисистий кінь України.
– А ви говорите з ним французькою?
– Я знаю французьку, бо колись задля досвіду стажувалася на французьких стайнях, а там не вельми хочуть говорити англійською. Але коні так краще розуміють інтонацію.
Драгон французьким поглядом дивиться на журналіста Укрінформу
Я підходжу до Драгона, гладжу його по блискучому боку, а він дивиться на мене млосним французьким поглядом, таки є в конях щось магнетичне.
Хлопець, власник коня, про якого йшлося вище, наостанок підходить і просить мене підписати петицію до КМДА за відновлення тоталізатора.
– Тоталізатор – серйозна підтримка для іподромного бізнесу. У нас ця система зламана, бо нема призових сум для коней, – каже Ольга, – У нас власники тільки витрачають кошти. Немає механізму повернення бодай частини коштів. Бодай заради якогось інтересу, щоб коні окупалися. Коні бігають, стають чемпіонами і це все за оплески, за радість, так би мовити. Воно фінансово ніяк не відбивається. Тоталізатор має розвинутися, запрацювати. Чим більше коней, тим цікавіші біга. Тоталізатор підтягує інтерес, підтягує бажання стежити. І коли оберти тоталізатора будуть суттєвими задля преміювання, то зможемо говорити про виплату призових сум коням, які займають призові місця. Так працює у всьому світі.
– Чи є у нас традиція гри в тоталізатор?
– Безумовно, її береже з півсотні дідусів, які десь у «закутку» скидаються по якійсь сотні гривень. Вони пам’ятають, як це було колись, у старі часи.
Київський іподром
Стайня дійсно несе якийсь заспокійливий ефект. Просто хочеться дивитися, як об’їжджають коней, як миють, вичісують…
– Подобається? – перехоплює Ольга мій погляд, – приходьте, у нас є воркшопи, де за донат можна навчитися доглядати коня. Те, що ми пережили, підняло інтерес до нас. До нас підтягнулися волонтери. Дехто приходить допомогти з конями, а дехто допомагає популяризувати коней та біга. Створили сторінку в Інстаграмі. Важко повірити, але ми змогли навіть допомогти конезаводу біля Миргорода. Війна, ніхто не купує коней зараз. Коней там виростили до дворічного віку, а в них нема спортивного майбутнього. І тоді я звернулася через Фейсбук з проханням допомогти, і коней почали купувати нові власники і ставити у нас на іподромі. Десять коней приїхало минулого року, шість – цього. Але це хвиля, для системного зростання потрібний ресурс, а молоді фахові наїзники через низькі зарплати уходять працювати на Нову пошту чи в Епіцентр.
– Який день з іподромного життя був найкращим?
– Минулого року ми не знали, чи будемо живі, чи відкриємося, якщо виживемо. І ось звільнили Київщину. Ми почали тренувати коней. І дали оголошення у Фейсбуці, що будуть заїзди. 19 червня 2022 року вперше за багато – багато років всі трибуни були повні. Багато людей захотіло, щоб коні та біга вижили, були цьому раді і прийшли нас підтримати.
Источник: www.ukrinform.ua
